Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес
Вона відвернулася до вікна. У темному склі відбивалася бліда жінка з червоними очима. Їй було тридцять два, але зараз здавалося — усі сорок п’ять. Волосся зібране в недбалий хвіст, губи потріскані, під очима тіні. Ця жінка була схожа на обвинувачену. І Марія ненавиділа це відображення.
— Я втомилася, — сказала вона.
— Розумію.
— Ні, не розумієш. Я так втомилася доводити, що я не погана. Що я не вкрала, не нашкодила, не істеричка. Що я просто хотіла, аби він вижив.
Артем встав, увімкнув чайник, хоч чай уже був.
— Тоді доведемо не словами.
Наступного дня Марія прокинулася від стуку у двері. На годиннику було сьома двадцять. Вона майже не спала: провалювалася на кілька хвилин, здригалася, знову хапалася за телефон. Литвин уночі написав коротко: «Тимоша їв погано. Рудий поруч. Тримайся». Вона перечитувала це повідомлення разів із десять.
За дверима стояла Тетяна, бухгалтерка. У руках у неї був пакет із найближчої булочної й тонка тека.
— Можна?
Марія мовчки відступила.
Тетяна пройшла на кухню, зняла пальто, акуратно повісила на спинку стільця. Вона була жінкою років п’ятдесяти, завжди тиха, з м’яким голосом і втомленими очима. На роботі її майже не помічали, поки не треба було терміново знайти накладну трирічної давнини або пояснити, чому платіж не пройшов. Тоді вона перетворювалася на людину, яка пам’ятала все.
— Я ненадовго, — сказала Тетяна. — Мені не можна, щоб знали, що я тут.
Марія насторожилася.
— Чому?
Тетяна поклала теку на стіл, але не відкрила.
— Бо вчора ввечері Олена попросила мене підготувати наказ про твоє звільнення через втрату довіри.
Марія сіла. Ноги стали ватяними.
— Перевірка ж іще не закінчилася.
— Формально — ні.
— Тоді як?
— Формулювання можна прив’язати до порушення регламенту доступу. Вона вважає, що навіть якщо картка не твоя, запис пішов через тебе.
— Але це брехня.
Тетяна подивилася на неї уважно.
— Я знаю.
Марія вчепилася пальцями в край столу.
— Чому ви прийшли?
Тетяна повільно відкрила теку. Усередині були роздруківки: платіжні доручення, копії листів, якісь списки. Вона посунула один аркуш.
— Я давно бачу дивини. Спершу думала — затримки у фондів. Потім — помилки в договорах. Але після картки… Я перевірила.
— Що перевірили?
— Приватний фонд, який нібито переніс переказ. Він не переносив. Він перерахував гроші тиждень тому.
Марія не відразу зрозуміла сенс слів.
— Куди?
— На рахунок партнерської організації. За договором цільового супроводу. Договір підписала Олена.
Кухня ніби хитнулася.
— Скільки?
Тетяна назвала суму. Марія заплющила очі. Цього вистачило б на три місяці лікування Тимоші, корм, борги за оренду, і ще лишилося б.
— Навіщо?
— Не знаю. У призначенні платежу вказано «інформаційно-консультаційні послуги та логістика». Організація нова. Зареєстрована недавно. Директор — Сергій Дорош.
— Я не знаю такого.
— Зате Олена знає. — Тетяна дістала ще один аркуш. — Він її колишній чоловік.
Марія дивилася на роздруківку, відчуваючи, як холод піднімається від живота до горла.
Олена. Зібрана, правильна, така, що говорить про регламенти й ризики. Гроші йдуть колишньому чоловікові. Центр лишається на межі. Слоненяті кажуть: немає коштів. А потім з’являється відео з «особистою карткою Марії К.», і весь бруд летить на зручну людину, яка сперечалася й вимагала збору.
— Ви впевнені? — спитала вона.
— Ні, — чесно сказала Тетяна. — У мене є збіги, документи й підозри. Цього мало. Але достатньо, щоб ти не мовчала.
— Чому ви самі не скажете Литвину?
Тетяна відвела погляд.
— У мене донька вчиться платно. Чоловік після операції. Я тримаюся за роботу. Мені соромно, але я боюся.
Вона вимовила це просто, без виправдань, і від цього Марії стало болючіше, а не зліше.
— Тоді навіщо прийшли?
Тетяна стиснула ручки сумки.
— Бо вчора, коли ти поклала перепустку на стіл, я згадала, як ти торік сиділа з моїм котом після отруєння. До третьої ночі. Безкоштовно. І сказала мені: «Він не винен, що у вас немає грошей». Я тоді теж боялася. Ти — ні.
Марія відвернулася, щоб не заплакати знову.
— Ці папери можна використати?
