Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес

— Копії — так. Але потрібні оригінали або офіційний запит. І треба зрозуміти, хто виклав відео. Якщо це пов’язано з карткою, слід приведе до тієї самої людини.

Увечері до Марії прийшли Литвин і Павло.

Ветеринар виглядав змученим. Щетина, червоні очі, руки пахли антисептиком навіть після миття. Павло приніс пакет із кормом для Бублика, ніби не знав, із чим приходять до людей у біді.

Вони сиділи на кухні, і Марія показувала роздруківки. Артем, покликаний заздалегідь, мовчки фотографував документи на телефон і складав копії по порядку.

— Я знав, що з грошима щось мутне, — сказав Литвин. — Але думав, Олена просто погано домовилася.

— Вона могла бути певна, що переказ тимчасово безпечніше провести через партнера? — спитала Марія, хоч сама не вірила.

— Могла, — сказав він. — Але тоді вона б сказала. І не влаштовувала б виставу з твоїм звільненням.

Павло почухав потилицю.

— А відео? Хто мав доступ?

— Адмінський пароль у Олени, у мене, у Марії, в айтішника за договором і в Павла для перегляду нічних змін, — перелічив Литвин.

— У мене тільки перегляд, — сказав Павло. — Завантажити не можу.

— Паролі могли перетинатися, — сказав Артем. — Хтось заходив із чужого комп’ютера?

Марія замислилася.

— В оглядовій спільний ноутбук. Там часто відкритий доступ. Але завантажувати запис треба через архів.

— А журнал входів?

Литвин підвів брови.

— Є. Але доступ у Олени й айтішника.

— Айтішник хто?

— Микола Савчук. Приходить раз на тиждень. Іноді підключається віддалено.

Павло раптом насупився.

— Він приїжджав того дня.

— Якого? — спитала Марія.

— Коли запис з’явився. Зранку рано. Я ще здивувався: зазвичай він після обіду. Сказав, що Олена просила перевірити камери на дальньому корпусі. Але до дальнього він не пішов. В оглядовій сидів хвилин двадцять.

Литвин випростався.

— Чому ти мовчав?

— А я звідки знав? Він у нас камери обслуговує. Я ж не думав…

Марія відчула, як серце забилося швидше.

— Він міг завантажити відео?

— Звісно, — сказав Артем. — Питання — навіщо. І чи пов’язаний він із карткою.

Литвин дістав телефон.

— Я подзвоню йому.

— Ні, — зупинив Артем. — Сполохаєте. Потрібні докази.

— Які? — втомлено спитав ветеринар. — Ми не слідчі.

— Зате ви працівники. У вас є право запросити службову інформацію. А в Маші є право захищатися від звинувачення. Спершу треба зберегти все, що є: відео, сторінку, коментарі, номер картки, скрини, час публікації. Потім — написати офіційну заяву директорці з вимогою провести перевірку доступу до архіву камер і руху пожертв. Письмово. З відміткою про вручення.

Павло присвиснув.

— Серйозно ти.

Артем знизав плечима.

— Я холодильники лагоджу. Там теж спочатку всі кричать «він сам зламався», а потім дивишся — ножем лід колупали.

Марія несподівано усміхнулася. На секунду, але по-справжньому.

Наступного дня вона вперше за дві доби ввімкнула телефон повністю. Сповіщення посипалися сотнями. Серед бруду й звинувачень були перекази в офіційний фонд центру — люди знайшли реквізити самостійно, попри фальшиву картку. Були повідомлення від тих, хто питав, як допомогти кормом, ліками, транспортом. Були й погрози.

Марія змусила себе зробити скриншоти. Руки знову тремтіли, але тепер тремтіння було інше — не безпорадне, а робоче.

Вона написала заяву. Сухо, без емоцій. «Прошу провести внутрішню перевірку… Прошу надати відомості… Прошу тимчасово утриматися від поширення звинувачень…» Литвин роздрукував її в себе і, ризикуючи конфліктом, зареєстрував через вхідну пошту центру. Тетяна поставила номер. Олена, побачивши документ, зблідла, але взяла себе в руки.

— Ти вирішила воювати?