Сліпого й виснаженого слоненя вважали приреченим, аж поки поруч із ним не опинився врятований пес

— Ні. Литвин не дасть.

— Він думатиме, що я пішла.

Павло опустив очі.

— Пес?

— Тимоша.

Сторож довго мовчав. Потім засунув руки в кишені ватника.

— Слухай, а картка… Там ім’я Марія К. Це ж могли спеціально під тебе?

— Хто?

— Не знаю.

— Нікому це не потрібно.

— Гроші потрібні всім.

Марія хотіла відповісти, але не змогла. Клубок у горлі заважав. Вона тільки кивнула й пішла до зупинки, відчуваючи спиною камери, погляди, шепіт.

Удома її зустріла тиша.

Квартира була маленька, орендована, на п’ятому поверсі старого будинку. У передпокої пахло котячим кормом і пральним порошком. На кухні стояла чашка з ранковою кавою, на поверхні утворилася тонка плівка. На підвіконні лежало засохле листя від фікуса — вона все збиралася пересадити його, але не доходили руки.

Кіт Бублик вийшов із кімнати, потерся об її черевик і ображено нявкнув.

— Пробач, — сказала Марія.

Голос прозвучав чужим.

Вона опустилася просто на підлогу в передпокої, не знявши куртки. Телефон і далі вібрував. Повідомлення від волонтерів, незнайомі номери, сповіщення з мережі. Хтось писав: «Ви молодець, тримайтеся». Хтось: «Поверніть гроші тваринам». Хтось надіслав скрин із її фотографією зі старого поста центру й підписом: «Ось ця працівниця збирає на особисту картку».

Марія вимкнула телефон.

Потім сиділа так довго, що ноги затерпли. Бублик улаштувався поруч, поклав лапу їй на коліно. За стіною сусіди сварилися через телевізор, у трубах шуміла вода, у дворі грюкнули дверцята машини. Життя тривало, ніби нічого не сталося, і це здавалося несправедливим.

Надвечір прийшов брат, Артем. Він відчинив своїм ключем — Марія сама дала його місяць тому, коли виїжджала на виїзд за пораненими тваринами.

— Ти чого телефон вимкнула? — спитав він із порога.

Вона сиділа на кухні, обхопивши руками горнятко з чаєм, якого не пила.

Артем був молодший на чотири роки, працював майстром із ремонту побутової техніки, носив вічно одну й ту саму чорну куртку й умів злитися так, що відразу починав рухатися: відчиняти вікна, шукати винних, комусь телефонувати. Зараз він зняв шапку, кинув на табурет і втупився в сестру.

— Це правда?

Марія підвела очі.

Він одразу осікся.

— Пробач. Не так спитав. Я не це мав на увазі.

— Усі це питають.

— Я знаю, що ти не могла.

Вона раптом заплакала. Беззвучно, некрасиво, закривши обличчя долонями. Плечі тремтіли, повітря не проходило в груди. Артем сів поруч, незграбно поклав руку їй на спину. Він не вмів утішати словами, тому просто сидів.

— Вони не пустили мене до нього, — видавила Марія.

— До слоненяти?

Вона кивнула.

— Він не розуміє. Рудий там. Литвин сам. А я тут, бо хтось поставив моє ім’я під карткою.

Артем помовчав.

— Значить, треба дізнатися хто.

— Як?

— У відео є акаунт. У картки є банк. У запису є доступ. У людей є звичка лишати сліди.

Марія схлипнула й подивилася на нього.

— Ти зараз як герой дешевого серіалу.

— Ну а що робити? Лежати й чекати, поки тебе зжеруть?