Собака привела дівчину до чоловіка, що лежав непритомний, а його перші слова після пробудження змусили її насторожитися

Андрій опритомнів за півтори години. Марина сиділа на табуреті біля ліжка й читала щось із телефона. Мережа з’явилася, одна поділка, нестабільна.

Бабуся гриміла посудом на кухні. Собака лежав біля порога світлиці, і двері спеціально лишили прочиненими. Тварину не проганяли, і вона це, здається, розуміла.

Андрій розплющив очі й якийсь час дивився в стелю. Потім повільно повернув голову. «Живий», — сказала Марина.

Не запитання, констатація. «Судячи з усього». Голос у нього був хриплуватий, але осмислений.

«Де я?» «Село. Дім моєї бабусі. Вас принесли на ношах, самі б ви не дійшли».

Він спробував підвестися. Марина поклала руку йому на груди, не сильно, просто позначила. «Не треба».

«Рану перев’язано, куля всередині. Вам не можна рухатися». «Куля всередині?» — перепитав він. Не злякано, ніби перевіряв факт на міцність.

«Так. Потрібен лікар. Я розумію, що ви сказали “не в лікарню”, але…» «Не в лікарню», — сказав він твердо.

«Ви можете пояснити чому?» Він помовчав. Дивився на неї, вона витримала погляд, не відвела. «Потім».

«Не зараз». «Добре, — погодилася вона. — Тоді скажіть, як давно ви в лісі? Скільки часу минуло від моменту пострілу?» «Вранці вийшли».

«Постріл приблизно об одинадцятій. Ви мене знайшли близько першої дня, мабуть».

Отже, близько двох годин. Марина кивнула. Дві години з вогнепальним пораненням без медичної допомоги.

Чоловік був міцний або дуже щасливий. Або й те, й те. «Андрію, — сказала вона, — як вас угораздило?»

Він трохи прикрив очі. Потім відповів повільно, ніби добирав кожне слово: «Я приїхав на полювання».

«З діловим партнером і з Графом». Він скосив очі на двері. «Граф — це собака».

«Я зрозуміла. Отже, Граф привів мене до вас?» «Так».

Щось змінилося в його обличчі. Зовсім трохи, майже непомітно. Не сентиментальність, ні.

Просто він це прийняв. «Ми йшли узліссям, — вів далі він. — Попереду я, Олег — позаду й лівіше».

«Він сказав, що помітив рух праворуч. Я тільки повернув голову — і тут постріл. У спину, з правого боку».

«Я впав. Чув, як він підійшов».

«Він постояв поруч і пішов». Марина дивилася на нього.

«Партнер пішов?» «Пішов». «Покинув вас?» «Покинув». Вона помовчала секунду.

«Це був випадковий постріл?» Андрій заплющив очі. Надовго. Потім розплющив.

«Можливо». Він сказав «можливо». Не «так» і не «ні»…