Солдат сховався від зливи в дуплі вікового дерева, не знаючи, що під ним ховається таємниця

Хвилини тяглися повільно. Вода капала з коріння йому на шию. Рука нила. Бік палав. Павло кілька разів кричав, але злива нагорі глушила голос. Потім він почув гавкіт.

— Рексе! — прохрипів він. — Сюди! Рексе!

Пес з’явився на краю провалля чорною мордою вниз. Сторожова дворняга, яку всі постояльці чомусь називали «наш охоронець», заскімлила, забігала навколо діри. Павло кричав, поки не сів голос. За якийсь час згори спалахнуло біле світло.

— Павле Івановичу! — долинув жіночий голос. — Ви там?!

Це була Ганна, нічна адміністраторка. Молода, худенька, вічно змерзла навіть улітку. Павло бачив, як над проваллям тремтить її телефон.

— Не спускайтеся! — крикнув він. — Викликайте рятувальників. І поліцію. Тут… тут людина.

Ганна замовкла. Потім тихо, майже беззвучно, сказала:

— Яка людина?

— Мертва.

Вона не стала перепитувати. Лише почулися швидкі кроки, гавкіт Рекса і її тремтячий голос уже далі:

— Алло… так, терміново… у нас провал… людина впала… і останки…

Коли Павла витягли, дощ іще йшов, але вже слабше. Біля прохідної блимали сині вогні, на мокрому асфальті стояли люди у формі, робітники з сусіднього корпусу, сонні постояльці в халатах. Хтось хрестився. Хтось знімав на телефон, доки працівник поліції не гаркнув:

— Приберіть камери!

Павла посадили на лавку під навісом. Медик оглянув руку, притиснув холодний пакет до плеча.

— У лікарню треба, — сказав він.

— Потім, — Павло стиснув зуби. — Я там нічого не чіпав. Тільки… спершу не зрозумів. Долонею зачепив.

— Це вже поясните слідчій.

Павло підвів очі й побачив Олену Коваленко.

Вона стояла біля ґанку головного корпусу, накинувши поверх домашнього костюма довгий світлий плащ. Зазвичай Олена трималася рівно: підборіддя трохи вище, голос спокійний, погляд прямий. Навіть коли постачальники зривали строки або гості скандалили через номери, вона вміла всміхнутися так, що людина сама починала говорити тихіше.

Тепер обличчя в неї було біле. Навіть не перелякане — скам’яніле.

Поруч із нею маячив Дмитро, її молодший брат. Павло бачив його рідко: той приїздив на дорогій машині, гучно грюкав дверцятами, курив біля службового входу й розмовляв із персоналом так, ніби всі довкола винні йому від народження. Останніми тижнями він з’являвся частіше. Шепотівся з юристами, привозив якихось людей у костюмах, сперечався з Оленою біля кабінету.

— Я тобі казав, — Дмитро схопив сестру за лікоть. — Казав, що цей дуб треба було прибрати. Тепер що? Перевірки? Скандал? Ти розумієш, що буде?

Олена повільно повернула голову.

— Там людина, Дімо.

— Я зрозумів. Не глухий.

— Людина.

Він відпустив її руку, роздратовано витер долонею мокрий лоб.

— І що ти пропонуєш? Плакати посеред двору?