Солдат сховався від зливи в дуплі вікового дерева, не знаючи, що під ним ховається таємниця

Павло відвернувся. Йому стало гидко — не від останків, не від землі під нігтями, а від цього буденного тону. Ніби під дубом знайшли не чиюсь смерть, а протікання в підвалі.

Слідча, невисока жінка зі стомленими очима, підійшла до Павла за двадцять хвилин. Представилася Іриною Мороз.

— Розкажіть по порядку. Чому були біля дуба?

Павло розповів. Про замок на задніх воротах, про зливу, про дупло, про провал. І про браслет із літерою «М».

На слові «браслет» Олена, що стояла неподалік, різко підвела голову.

— Що? — спитала вона.

Слідча подивилася на неї.

— Ви родичка власника території?

— Я власниця. Що за браслет?

— Ми поки не коментуємо деталі.

Олена зробила крок уперед, але Дмитро втримав її.

— Лено, не лізь. Нехай працюють.

Вона ніби не почула.

— Якого кольору намистини? — спитала вона в Павла.

Павло ковтнув.

— Різні. Жовта, блакитна… здається, червона. І біла з літерою.

Олена затулила рота долонею. Очі в неї розширилися, але сліз не було.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні.

Дмитро зблід, але лише на секунду. Потім нахилився до неї й зашипів:

— Припини. Ти не знаєш, що це.

— Маша робила такий браслет, — сказала Олена. — Сама. На дачі. Того дня.

Павло не відразу зрозумів, про кого йдеться. Потім згадав: у старому коридорі адміністрації висіла фотографія дівчинки років одинадцяти. Темне волосся, веснянки, великі серйозні очі. Під фото завжди стояла маленька склянка з живими квітами. Якось Ганна розповіла йому, що це племінниця господині, яка зникла багато років тому. Павло тоді спитав, чи знайшли її. Ганна похитала головою і більше нічого не сказала.

Дмитро відступив на пів кроку.

— Ти з глузду з’їхала? — хрипко промовив він. — Маша пішла через задні ворота. Її бачили на зупинці.

— Хто бачив? — Олена подивилася на нього так, ніби вперше помітила. — Ти?

Він відвернувся.

— Не починай при людях.

Слідча перевела погляд з Олени на Дмитра.

— Я попрошу вас обох залишатися на території.

Ранок прийшов сірий, важкий. Дощ скінчився, але вода ще стікала з дахів, капала з листя, збиралася в калюжі біля ґанку. Територію навколо дуба обгородили стрічкою. Постояльців попросили не виходити в парк. Робітники стояли біля курилки мовчки, не жартуючи. Навіть Рекс лежав під лавкою й не випрошував ковбаси в кухні.

Павла все ж таки відвезли до лікарні. Перелому не виявилося, тільки забої й розтягнення. Лікар, молодий хлопець із червоними від недосипу очима, намастив йому плече маззю й сказав:

— Кілька днів удома полежіть.

Павло всміхнувся.

— У нас удома так не лежать.

Домом була однокімнатна квартира на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Там пахло ліками, смаженою цибулею і маминим кремом для суглобів. Мати, Наталія Сергіївна, зустріла його біля дверей у халаті, спираючись на палицю.

— Знову ти мокрий, — сказала вона і тут-таки зблідла. — Що сталося?

— Упав.

— Куди?