Старенька в автобусі дала Наталі дивну пораду про подарований ланцюжок, і невдовзі вона несподівано знадобилася

Не Любові Петрівні — її номера в Оксани не було. Вона зателефонувала тітці Ніні, бабусиній сусідці по дачі в селищі, єдиній людині звідти, чий телефон у неї зберігся. Тітка Ніна взяла слухавку після четвертого гудка, зраділа, запричитала: «Оксаночко, ну нарешті, а то зовсім пропала».

І Оксана, перебивши її вибаченнями, запитала прямо, чи знає тітка Ніна Любов Петрівну. У слухавці повисла пауза. Потім тітка Ніна ойкнула.

«Оксаночко, та це ж Люба. Люба, подруга бабусі твоєї. Вони з Надією Іванівною дружили 40 років, змолоду. Разом на заводі починали, потім Люба пішла в ювелірну справу, а бабуся твоя — в бухгалтерію. Але дружити не перестали до самого кінця. Бабуся твоя, коли вже хворіла, казала: “Любо, якщо з Оксанкою щось станеться, приглянь”».

Люба пообіцяла. Оксана сиділа на кухні, притискаючи телефон до вуха, і картина складалася деталь за деталлю, як мозаїка, у якій бракувало одного фрагмента, а тепер він знайшовся. Любов Петрівна побачила в майстерні дивне замовлення.

Професійна інтуїція й 40 років у ювелірній справі підказали, що лікувальні трави в желатиновій капсулі, захованій у замку ланцюжка, звучать неправдоподібно. Але вона не знала, для кого цей ланцюжок. Однак майстер, не вбачаючи в замовленні нічого таємного, розговорився.

Згадав, що клієнт назвався Тарасом, розповідав про дружину, що та багато працює, втомлюється, і що в них є будинок у селищі: мовляв, скоро продамо, переїдемо, почнемо нове життя, а поки ось хоче зробити дружині приємне з цими травами. Селище. Тарас.

Дружина. Дім на продаж. Любов Петрівна відчула, як по спині пробіг холод.

Вона чудово знала, кому належить будинок у селищі: Надія розповідала про нього стільки разів, що Любов могла б описати кожну яблуню у дворі. Її ж, Оксани, чоловіка звали саме Тарас. Надія за життя не раз згадувала його ім’я і щоразу з тією самою тривожною інтонацією. Тепер Любов знала напевно.

Але що робити? Іти в поліцію з чим? Із підозрою? Капсулу замовник приніс сам; майстер не знав, що всередині. Формально закон ніхто не порушив. Розповісти Оксані напряму, але як? Підійти до незнайомої, по суті, молодої жінки й сказати: «Твій чоловік хоче тебе отруїти»? Оксана вирішила б, що перед нею божевільна.

Не повірила б жодному слову. Любов Петрівна вчинила інакше. Адреса Оксани в неї була: Надія залишила її на випадок екстреного зв’язку.

Бабуся не раз згадувала, яким автобусом Оксана повертається з роботи. Скаржилася, що внучка щодня трясеться в автобусі 17-го маршруту. Три вечори поспіль Любов Петрівна, 70-річна жінка з хворими колінами, сідала в автобус номер 17 на різних зупинках і їхала весь маршрут, вдивляючись в обличчя пасажирів.

На третій вечір вона побачила Оксану. І дала їй єдину пораду, яка могла спрацювати. Не обвинувачення, не пояснення, не паніку — просту, конкретну дію.

Поклади ланцюжок у склянку з водою. Якщо в капсулі щось небезпечне, вода покаже. Якщо ні, нічого не станеться, і Оксана просто вирішить, що зустріла дивакувату стареньку.

Любов назвала її на ім’я свідомо, щоб слова зачепилися в пам’яті, щоб Оксана не відмахнулася. І не стала нічого пояснювати, бо пояснення викликали б недовіру, а проста вказівка — цікавість. Оксана поклала слухавку й довго сиділа за кухонним столом, не вмикаючи світла.

За вікном горіли ліхтарі, по шибці повзли краплі дощу. Три вечори. Літня жінка три вечори їздила в чужому автобусі, щоб попередити онуку своєї покійної подруги.

Не знаючи напевно, що в капсулі отрута. Ризикуючи здатися божевільною. Але вона пообіцяла Надії Іванівні, і вона виконала обіцянку…