Старенька в автобусі дала Наталі дивну пораду про подарований ланцюжок, і невдовзі вона несподівано знадобилася

Висновок був надрукований на офіційному бланку, з печатками й підписами.

Текст був сухий, канцелярський, сповнений термінів, але суть Оксана зрозуміла одразу. У воді виявлено сліди сполук важких металів — свинцю й талію — у концентрації, що значно перевищує допустимі норми. За тривалого контакту зі шкірою, особливо в ділянці шиї, вміст капсули міг спричинити тяжку інтоксикацію.

Желатинова капсула була розрахована на повільне розчинення від тепла й вологи шкіри. Оксана перечитала останнє речення тричі. Розрахована на повільне розчинення від тепла й вологи шкіри.

Її тіло. Її тепло. Це мало розчинятися на ній, всотуватися в неї, отруювати її день за днем, тиждень за тижнем, поки вона ходила б на роботу, варила борщ і засинала поруч із людиною, яка це зробила.

Вона склала висновок назад у конверт, прибрала в сумку. Встала. Вийшла з лабораторії.

Надворі дув вітер, холодний, жовтневий, і Оксана йшла тротуаром, не застібаючи куртки, не помічаючи ні вітру, ні дрібного дощу, ні перехожих. Усередині неї було порожньо й важко водночас, як у кімнаті, з якої винесли всі меблі, але забули вимкнути світло. Вона не поїхала додому.

Вона поїхала в поліцію. У відділку поліції було шумно: десь за стіною розмовляли на підвищених тонах, грюкали двері, дзвонив телефон, але слухавку ніхто не брав. Оксана сиділа на жорсткому стільці в коридорі й чекала, притискаючи до колін сумку з конвертом.

Черговий за склом довго кудись телефонував, потім провів її в кабінет на другому поверсі. Слідчий виявився молодим, років тридцяти, не більше. Коротко стрижений, зі стомленими очима й горнятком захололого чаю на столі, поруч із купою тек.

Він представився Владиславом Андрійовичем, підсунув їй стілець і слухав уважно, не перебиваючи, поки Оксана розповідала. Вона говорила спокійно, по порядку, сама дивувалася, звідки взявся цей спокій. Ланцюжок.

Склянка. Лабораторія. Висновок.

Вона виклала на стіл конверт із результатами експертизи й пакет із ланцюжком, який забрала з лабораторії разом із висновком. Слідчий розгорнув бланк, прочитав і підвів очі.

— Ви розумієте, що це серйозне обвинувачення?

— Розумію, — відповіла Оксана.

— Тому я принесла докази, а не просто прийшла з історією.

Він кивнув, дістав із шухляди столу бланк заяви й простягнув їй ручку. Оксана писала довго, старанно, заповнюючи кожен рядок дрібним почерком.

Коли закінчила, слідчий перечитав заяву, поставив кілька уточнювальних запитань: коли саме Тарас подарував ланцюжок, як поводився після, чи питав про нього. Оксана відповідала коротко й точно. Владислав Андрійович робив нотатки в блокноті.

— Ми призначимо повторну експертизу через нашу лабораторію, — сказав він. — Це стандартна процедура. І почнемо перевірку. Ви поки повертайтеся додому й поводьтеся як завжди. Не кажіть чоловікові ні про заяву, ні про результати. Зможете?

— Зможу, — сказала Оксана.

І зрозуміла, що справді зможе. Вона вже чотири дні це робила. Слідство рушило швидше, ніж вона очікувала…