Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

— Що «Наталю»? — вона повернулася до чоловіка. — Ми всі знаємо, з чого все почалося. Після тієї прогулянки їй стало зле. Після нього.

Іван Петрович відчув, як у нього всередині щось провалилося. Він хотів сказати: «Ні. Вона сама просилася. Ми були всього годину. Я дав їй чай, булочку, вона сміялася». Але слова не склалися. Язик став важкий, чужий.

Наталія відвернулася, ніби він уже був порожнім місцем.

І тоді він, не слухаючи її, ступив до труни.

— Тату, — тихо сказав Дмитро.

Але Іван Петрович уже схилився. Його коліна тремтіли. Дихання стало частим і коротким. Він простягнув руку до зсунутого комірця. Пальці ледь торкнулися холодної шкіри на шиї дівчинки — і він завмер.

Не від холоду.

Під високим комірцем, трохи нижче вуха, там, де в Маші завжди була маленька родимка у формі коми, шкіра була гладенька. Зовсім гладенька.

І ще — вухо.

У Маші ліве вушко було з крихітною нерівністю на краю. Вона такою народилася. Іван Петрович пам’ятав, як у пологовому Дмитро сміявся крізь сльози: «Буде наша особлива». А ця дівчинка лежала з рівним вухом, чужим, правильним, без жодної зазубринки.

Він відсмикнув руку.

Обличчя дівчинки було припудрене. Надто сильно. Вії здавалися темнішими, ніж у Маші. Волосся під стрічкою вкладене так, що майже закривало скроні.

Іван Петрович відкрив рота.

Ні звуку.

Він спробував вдихнути, підняв палець, хотів сказати: «Це не вона». Хотів закричати так, щоб усі стіни здригнулися. Але з горла вирвався тільки сипкий, жалюгідний хрип.

— Бачите? — Наталія з огидою подивилася на нього. — Навіть зараз не може нічого сказати.

Він хитнув головою, схопив Дмитра за рукав, потягнув до труни. Показав на вухо, на шию, знову на вухо. Дмитро насупився, але не зрозумів.

— Тату, тобі зле?