Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Наталія мовчала. В її обличчі вже не було ні скорботи, ні злості. Тільки страх.

Павло тихо сказав:

— Дмитре, викликайте поліцію. Зараз.

Наталія спробувала вирвати телефон, але тітка Валя несподівано міцно схопила її за зап’ясток.

— Сиди, мати ти така, — сказала вона тихо, з такою люттю, що Наталія отетеріла. — Сиди й мовчи.

Поліція приїхала не відразу. Це були не кіношні люди з гучними фразами, а двоє стомлених працівників, які спершу явно думали, що потрапили на сімейну істерику. Але коли Павло показав копію лікарняного листа, запис розмови, квитанцію і пояснив про підміну тіла, обличчя в них стали серйознішими.

Наталія спочатку заперечувала все. Потім сказала, що Маша «на лікуванні». Потім — що Дмитро сам просив її «вирішити питання». Потім заплакала, але сльози вже нікого не зворушили.

У відділку Дмитро написав заяву. Іван Петрович сидів поруч на жорсткому стільці, тримав Машині черевички в пакеті — навіщо взяв, сам не знав. Може, щоб було що показати їй, коли знайдуть. Може, щоб вірити: раз черевички є, значить, і вона є.

До «Лісового пансіону» дісталися під ранок.

Це була приватна установа за межею щільної міської забудови: двоповерхова будівля за високим парканом, вивіска з облупленими літерами, охоронець у будці. Формально — пансіонат тривалого догляду. Там приймали літніх, тяжких хворих, іноді дітей за договором із родичами. Павло сказав, що такі місця бувають різними: є чесні, є страшні. Цей зовні виглядав так, ніби його старалися не помічати.

Дмитра спочатку не пускали.

— Відвідування за записом.

Він дістав паспорт.

— Я батько Марії Мельник. Вона у вас?

Адміністраторка, жінка із сонним обличчям, подивилася в комп’ютер. Надто довго.

— У нас немає такої.

Павло поклав на стійку квитанцію.

— Тоді поясніть призначення платежу.

Жінка зблідла.

Потім почалося те, що Іван Петрович потім згадував як довгий каламутний коридор: дзвінки, очікування, приїзд ще однієї машини, розмови в кабінеті, вимога показати журнали надходження. Наталія у відділку спочатку відмовлялася давати пароль від телефона, потім, коли знайшли листування з адміністраторкою пансіону, сказала адресу палати.

Машу знайшли в маленькій кімнаті на другому поверсі.

Вона лежала на вузькому ліжку біля стіни, під тонкою ковдрою з вицвілими зайцями. Волосся було коротко підстрижене — недбало, нерівно, ніби заважало доглядати. На руці — сліди від катетерів. Обличчя бліде, худе, але живе. На шиї, трохи нижче вуха, темніла маленька родимка у формі коми.

І ліве вушко було загнуте, як пелюстка.

Іван Петрович зробив крок і зупинився. Якби в нього був голос, він би закричав. Але голос не повернувся. Він тільки відкрив рота, притис кулак до губ і повільно опустився навколішки біля ліжка.

— Машенько, — прошепотів Дмитро.

Дівчинка не розплющила очей. Але вії здригнулися..