Старий хотів востаннє поправити сукню онуки, але дотик відкрив йому дещо несподіване

Вона всміхнулася.

— Твій батько остаточно звів тебе з розуму.

Іван Петрович стояв у передпокої й бачив Машині черевички на нижній полиці. Рожеві, з облізлими носами. Один шнурок був зав’язаний подвійним вузлом — він сам зав’язав, коли Маша поспішала на ранок.

Наталія помітила його погляд і різко заштовхала черевички ногою під тумбу.

Дмитро пройшов до кімнати. На столі лежали папки, але верхня полиця шафи була порожня. Там раніше стояла коробка з Машиними документами.

— Де свідоцтво про смерть?

— У нотаріуса.

— У якого нотаріуса?

— У того, який займається справами сім’ї.

— Без мене?

Наталія схрестила руки.

— Дімо, ти був не в стані. Я вирішувала питання.

— Які питання? Страховка? Квартира? Частка батька?

Її обличчя сіпнулося.

— Ти невдячний.

— Де моя донька?

Слова прозвучали неголосно, але в квартирі ніби поменшало повітря.

Наталія подивилася на Павла, на тітку Валю, потім на Івана Петровича. У її очах з’явилося щось темне, зле.

— Твоя донька померла. А якщо ти зараз почнеш бігати по інстанціях, ти поховаєш іще й наше життя. Ти думаєш, кому потрібна була б ця дівчинка, якби вижила? Ти знаєш, що сказав лікар? Вона могла не ходити. Не говорити. Не впізнавати нас. Ти б кинув роботу? Сидів би з нею? Твій батько? Він сам ледь живий!

Дмитро зробив крок назад.

— Отже, вона жива.

Наталія зрозуміла, що сказала зайве. Її губи розтулилися.

— Я не це…

— Де вона?

— Я хотіла як краще! — вигукнула вона. — Для всіх! Для тебе! Для неї теж! Ти не бачив її в реанімації. Ти б не витримав. А я бачила. Вона лежала, як лялька. Лікарі тільки руками розводили. Сказали, прогноз тяжкий. А тут з’явилася можливість…

— Яка можливість? — спитав Павло.

Наталія замовкла.

Іван Петрович раптом побачив на тумбі біля дзеркала жовту квитанцію. Звичайна квитанція таксі або кур’єрської служби. На ній рукою Наталії було написано: «Лісовий пансіон. Корпус 2. Оплата до п’ятниці». Поруч лежав чек з аптеки на дитяче харчування й підгузки більшого розміру.

Він простягнув руку.

Наталія кинулася першою, але Дмитро перехопив квитанцію.

— Що це?

— Віддай.

— Що таке Лісовий пансіон?

— Це не твоя справа.

— Моя донька там?