Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

— Помічником шеф-кухаря.

— От саме. Був господарем, а став працівником на чужій кухні. Прекрасний підсумок.

На задньому сидінні Назар тихо схлипнув. Богдан побачив у дзеркалі, як син кулаком швидко провів по очах.

— Олесю, не зараз, — попросив він. — Назар усе чує.

— Нехай чує. — Вона повернулася назад. — Запам’ятай, Назаре: серйозні рішення в сім’ї не можна ухвалювати наодинці. Твій батько вирішив, що має право все зруйнувати сам.

Хлопчик не відповів. Він опустив очі на плакат, де намальована родина з трьох чоловічків усе ще стояла поруч біля будинку.

Далі вони їхали майже без слів. Богдан відчував, як та радість, з якою він зранку накривав на стіл, поволі перетворюється на важкий клубок. Повернення, якого він чекав півтора року, виявилося зовсім не таким, яким він його уявляв. Не було ні сліз, ні обіймів, ні вдячного погляду, ні простого людського тепла. Натомість у машині сиділа жінка, ображена на те, що заради її порятунку довелося пожертвувати колишнім життям.

Удома Богдан увімкнув світло в передпокої й допоміг Олесі зняти пальто. Вона пройшла всередину, затримавши погляд на старій тумбочці для взуття, на потертому килимі, на стінах, які давно просили ремонту.

— Усе те саме, — сказала вона неголосно, але так, щоб він почув.

Назар уже роззувся й стояв у шкарпетках, усе ще тримаючи плакат. Він переминався біля дверей, не наважуючись підійти ближче.

— Мамо, хочеш, я покажу, що ми приготували? — спитав він обережно.

— Потім, Назаре. Я щойно зайшла. Дай мені хоча б озирнутися.

Олеся пройшла до вітальні, залишивши сумку посеред коридору. Богдан підняв її й відніс до спальні. Коли він повернувся, дружина стояла біля вікна й дивилася на вечірні будинки так, ніби опинилася в готелі не найкращого рівня й подумки вирішувала, скільки часу їй доведеться тут терпіти.

— Вечеря готова, — сказав Богдан м’яко. — Я приготував те, що ти раніше любила.

Олеся обернулася. У її погляді майнула втома, але разом із нею — роздратування.

— Я після дороги. Мені б просто посидіти.

— Розумію. Але Назар дуже чекав. Ми обоє чекали. Я весь день готував.

Вона зітхнула так, ніби їй запропонували не вечерю, а важкий обов’язок, і все ж пішла на кухню.

Там було тепло, пахло травами, свіжим хлібом і смаженим м’ясом. На столі стояли свічки, салат, страва з овочами та стейком, поруч кошик із хлібом. На стільниці чекав невеликий торт, який Богдан спік сам. Йому хотілося, щоб Олеся побачила: її чекали не просто з ввічливості, а всім серцем.

— Налити тобі вина? — спитав він, беручи пляшку.

— Ні. Я не п’ю.

— Зовсім? Ти раніше любила келих білого до вечері.

— Раніше, — повторила вона з натиском. — Багато що змінилося.

Богдан поставив пляшку назад. Назар сидів між ними, то підсуваючи до себе виделку, то поправляючи серветку. Він усе ще сподівався, що вечеря стане початком чогось хорошого.

Богдан поклав їжу спершу синові, потім дружині, потім собі. Олеся подивилася на тарілку, злегка торкнула виделкою овочі й відсунула її.

— Щось не так? — спитав Богдан, хоча вже знав відповідь з її обличчя.

— Я не їм такого. Надто важке. Жирне. Смажене.

— Але це була твоя улюблена страва.

— Це було давно. У клініці мене навчили нормально харчуватися. Риба на парі, легкі овочі, нічого зайвого. Можна було б здогадатися.

— Ти не казала.

— А ти не питав.

Вона взяла салат, поклала собі трохи на окрему тарілку й почала їсти маленькими акуратними рухами. Богдан дивився на страву, над якою провів пів дня, і почувався безглуздо. Не ображеним навіть — спустошеним.

Назар раптом підвів голову.

— Мамо, я сьогодні отримав п’ятірку з читання. Тобто не сьогодні, а минулого тижня, але я хотів тобі розповісти.

— Молодець, — відповіла Олеся, не підводячи очей.

— А ще тренер сказав, що в мене добре виходить прямий удар. Це коли отак… Я можу потім показати, якщо хочеш.

— Назаре, не зараз. Я втомилася.

— Але ж ти тільки повернулася, — голос хлопчика став тихішим. — Я стільки всього хотів тобі сказати.

Олеся нарешті подивилася на нього. У її очах не було злості, але й тепла теж не було. Лише роздратована втома.

— Ти вже великий. Час розуміти, що дорослі не можуть щохвилини слухати дитячі розповіді. У мене теж є свої думки, свої справи, своє самопочуття.

Назар опустив виделку. Кілька секунд він сидів нерухомо, потім ледь чутно промовив:

— Пробач…