Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

— Приємно познайомитися, — сказала Лариса Михайлівна, хоча поки що нічого приємного не відчула. — Мене звати Лариса Михайлівна.

— А мене Світлана Ігорівна, але ви можете просто Світлана. Ми ж тепер майже родичі.

Вона коротко засміялася й одразу посерйознішала.

— Ну що ж, до справи. Весілля плануємо на червень. Ресторан я вже пригледіла. Чудове місце. Щоправда, дорогувате, але для такої нагоди гріх заощаджувати. Гостей у нас набереться чоловік 120. У Богдана багато рідні. Я ж із великої родини. Усі дядьки, тітки, двоюрідні — усі прийдуть. А з вашого боку скільки буде?

— У мене рідні небагато, — сказала Лариса Михайлівна. — Чоловік 15, може, 20.

— Ну от бачите. — Світлана Ігорівна розвела руками, ніби це підтверджувало якусь її невисловлену думку. — Отже, основні витрати й клопоти, звісно, ляжуть на нас. Але я не скаржуся. Я звикла все тягнути на собі. Такий уже в мене характер. Тільки про одне хочу домовитися відразу, щоб потім не виникло непорозумінь.

Лариса Михайлівна відчула, як усередині в неї щось напружилося. Спрацювало передчуття — інтуїція медсестри з чвертьстолітнім стажем, яка допомагала заздалегідь зрозуміти, коли пацієнтові стане зле.

— Я вас слухаю, — рівно сказала вона.

— Питання житла. — Світлана Ігорівна відпила чай маленькими ковтками, вочевидь насолоджуючись моментом. — У молодих своєї квартири поки що немає. Богдан, звісно, заробляє непогано, але назбирати на квартиру в нашому місті непросто, ви ж розумієте. У мене є однокімнатна квартира, що залишилася у спадок від матері, але вона, відверто кажучи, потребує ремонту, та й далеченько від центру. А от у вас, я чула від Оксанки, двокімнатна квартира, і ви там живете сама.

Лариса Михайлівна повільно поставила чашку на блюдце.

— І що ви пропонуєте?

— Ну як що? — Світлана Ігорівна широко всміхнулася, ніби говорила про щось цілком природне й очевидне. — Молодим треба десь жити. Ви одна, кімнат дві, то могли б бодай одну їм поступитися, поки не стануть на ноги. А там, дивись, і вам веселіше буде, не сама, онуків поняньчите. Усі задоволені, усі щасливі.

Оксана, яка сиділа поруч із матір’ю, зблідла й торкнула Ларису Михайлівну за руку, ніби застерігаючи, просячи не реагувати різко. Богдан дивився у свою тарілку, явно почуваючись ніяково, але не кажучи ані слова всупереч матері.

Лариса Михайлівна витримала невелику паузу, рівно стільки, скільки було потрібно, щоб зібратися з думками й не сказати щось зопалу.

— Світлано Ігорівно, — сказала вона нарешті, — я дуже рада, що моя донька виходить заміж за добру людину. Я від усього серця бажаю їм щастя. Але щодо моєї квартири — це вже моє питання, і вирішуватиму його я сама, коли вважатиму за потрібне, якщо взагалі вважатиму за потрібне. Поки що про це не йшлося й не йтиметься.

— Ну навіщо ви так одразу? — Світлана Ігорівна вдала образу, хоча очі її залишалися холодними й корисливими. — Я ж нічого у вас не відбираю, я пропоную по-родинному пожити разом. У нашій сім’ї так заведено, усі допомагають одне одному.

— У нашій сім’ї заведено, щоб кожен вирішував за себе, — відповіла Лариса Михайлівна. — Донька доросла, має власну голову на плечах. Як вони з Богданом вирішать питання житла — це їхня справа, я не заважатиму. Але й розпоряджатися моєю квартирою нікому не дозволю.

За столом знову запала тиша, цього разу значно важча. Світлана Ігорівна стиснула губи, окинула Ларису Михайлівну ще одним довгим поглядом, тепер уже без жодної доброзичливості, і перейшла до обговорення банкетного меню, ніби нічого не сталося. Але Лариса Михайлівна зрозуміла: ця жінка не забуде й не пробачить того, що їй відмовили.

Дорогою додому Оксана довго мовчала, а потім тихо сказала:

— Пробач, мамо, я не знала, що вона таке скаже.

— Ти ні в чому не винна. — Лариса Михайлівна погладила доньку по руці. — Але запам’ятай, донечко: з такими людьми, як ця Світлана Ігорівна, треба одразу встановлювати межі. Даси слабину раз — потім усе життя на шию сідатиме. Це я тобі як медсестра кажу. Краще відразу укол стерпіти, ніж потім тиждень мучитися.

Оксана невесело всміхнулася, а сама подумала, що мати, мабуть, має рацію. От тільки як застосувати це на практиці, коли перед тобою людина, яка 20 років звикла домагатися свого за будь-яку ціну, вона поки що не розуміла…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇