Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

Наступні місяці минули в підготовці до весілля, і, треба віддати належне, Світлана Ігорівна справді виявилася вправною організаторкою. Вона обдзвонювала ресторани, торгувалася з фотографами, вибирала музикантів, домовлялася з флористами. І все це робила з таким натиском та впевненістю, що багато постачальників послуг погоджувалися на її умови просто, аби не сперечатися. Але водночас вона не втрачала нагоди дошкулити Ларисі Михайлівні.

То натякне, що дехто вкладається в підготовку не так, як слід було б, то скаже при всіх, що шкода, коли не всі розуміють важливість такої події. Лариса Михайлівна на ці шпильки майже не реагувала, стримувалася заради доньки, заради її щастя. Але щоразу, повертаючись додому після чергової зустрічі з приводу весілля, вона відчувала, як усередині щось стискається, немов пружина, яку закручують і закручують, не даючи їй розпрямитися.

Вона відкладала гроші на подарунок молодим, хотіла подарувати їм щось вартісне, серйозне, щоб було з чого почати сімейне життя. У неї були деякі заощадження, не бозна-які, але за роки праці, завдяки ощадливості й тому, що вона ніколи не дозволяла собі зайвих витрат, накопичилася пристойна сума. До того ж вона збиралася продати стару дачу за містом, що дісталася їй від батьків чоловіка, — ділянку з будиночком, куди не навідувалася вже років п’ять, бо здоров’я більше не дозволяло поратися на городі, та й їздити туди самій було важкувато й сумно.

З цим місцем було пов’язано надто багато спогадів, адже вони з чоловіком проводили там кожне літо. Дачу вдалося продати за пристойну суму. Покупці — молода сім’я, яка шукала місце для літнього відпочинку, — заплатили одразу й готівкою. Усе оформили як належить, через нотаріуса, з договором купівлі-продажу.

Гроші від дачі разом із накопиченими заощадженнями склали чималу суму. Лариса Михайлівна збиралася вручити їх молодим як весільний подарунок, але вирішила зробити це скромно, без розголосу, просто передати конверт особисто Оксані, щоб не перетворювати особисту справу на предмет обговорення під час банкету. Однак одна деталь із кожним тижнем підготовки непокоїла її дедалі більше.

Світлана Ігорівна дедалі наполегливіше заводила розмови про житло молодих. То начебто між іншим запитувала Оксану, чи не передумала мама щодо квартири, то в присутності спільних знайомих натякала, що, мовляв, деяким бабусям варто було б заздалегідь подумати про онуків. Лариса Михайлівна щоразу твердо й спокійно повторювала те саме: квартира — це її особисте майно, і розпоряджатиметься вона ним сама, коли й якщо вважатиме за потрібне.

Та одного разу сталася подія, яка змусила Ларису Михайлівну вже по-справжньому насторожитися. Вона поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай: затримали в поліклініці через термінову кампанію з вакцинації. Підходячи до свого будинку, вона побачила біля під’їзду знайомий автомобіль — світлий позашляховик Світлани Ігорівни.

Сама майбутня сваха стояла біля під’їзду з якимось чоловіком у строгому костюмі, і вони про щось жваво розмовляли, показуючи на вікна будинку, а потім чоловік щось записував у блокнот. Лариса Михайлівна зупинилася на безпечній відстані, за рогом сусіднього будинку, і, намагаючись залишитися непоміченою, прислухалася. Вітер доносив уривки розмови.

— У цьому під’їзді, третій поверх, — говорив чоловік.

— Так-так, саме ця квартира мене цікавить, — відповідала Світлана Ігорівна. — Власниця, звісно, поки що впирається, але це тимчасово, я вмію знаходити підхід до людей. Ви просто приблизно оцініть, скільки така квартира може зараз коштувати на ринку і що з нею можна було б зробити, якщо, скажімо, вдало її перепланувати, об’єднати із сусідньою.

Лариса Михайлівна відчула, як кров приливає до обличчя. Вона не стала підходити ближче, не стала влаштовувати сцену просто на вулиці. Це було не в її стилі. Вона розвернулася й повільно пішла в обхід через сусідній двір, щоб дати собі час заспокоїтися й подумати, перш ніж щось робити.

Удома, сидячи сама на кухні, вона довго дивилася на свої руки. Ті самі руки, які 26 років робили уколи, ставили крапельниці, втішали хворих пацієнтів, підтримували чоловіка й ростили доньку. Ці руки збудували й зберегли цю квартиру. Разом із чоловіком, ціною багаторічної економії, відмови від багатьох речей, які інші люди вважали цілком природними.

І тепер якась жінка, яку вона бачила всього кілька разів у житті, уже міркувала, як цю квартиру об’єднати із сусідньою і в скільки її оцінити на ринку, ніби власниця вже погодилася, ніби питання вирішили без неї. Лариса Михайлівна дістала з шафи теку з документами. Ту саму, де зберігалися свідоцтва про право власності, документи на дачу, яку вона вже продала, старі квитанції, заповіт чоловіка…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇