Свекруха натиснула «play», не розуміючи, чому син так злякався цього запису

Телефон у її руці дрібно тремтів. Вона подивилася на екран, потім на живого Богдана, який зараз найбільше нагадував шматок сирого тіста, що прилип до дверцят шафи.

— Помру, значить, — майже пошепки мовила Людмила Петрівна. — Іноземців поселиш. У стелю плюватимеш.

— Мамусю, матусю, це жарт. Це ми з Ромкою так приколюємося. У нас гумор такий чорний. Я ж тобі он на дачі паркан лагодив торік.

— Ти мені три дошки криво прибив і три тисячі на пиво видурив! — гаркнула Людмила Петрівна.

Голос її набирав децибелів із кожною секундою.

— Я тебе, іроде, жаліла. Я думала, ти в мене гаруєш, а дружина в тебе ледача. А ти, виявляється, Альфонс Кімнатний. Трутень. На жіночих шиях пригрівся й чекаєш, коли я вперед ногами вийду.

Вона зробила різкий випад уперед. Богдан верескнув, але ухилитися не встиг. Сталева рука пенсіонерки, загартована роками таскання торб із картоплею й дачних відер, зімкнулася на комірі його футболки.

У Людмилі Петрівні прокинулася якась первісна сила. Вона смикнула сина до себе так, що той клацнув зубами.

— Збирай манатки! — загорлала вона, тягнучи його до вхідних дверей.

— Мамо, ти що? Куди збирати? Це ж мій дім! — скиглив Богдан, намагаючись відчепити її пальці від своєї шиї.

Упиратися ногами в гладенький лінолеум не виходило. Він кумедно ковзав у самих шкарпетках.

— Це мій дім! — гаркнула Людмила Петрівна, вільною рукою розчахуючи вхідні двері. — Моя квартира, куди я вас пустила! А ти зараз вилітаєш звідси прискореним копняком. І щоб без довідки з нормальною роботою, де з восьмої до шостої гарують, на очі мені не смів показуватися.

Вона жбурнула його на сходовий майданчик. Богдан спіткнувся об килимок і гепнувся навкарачки перед сусідськими дверима.

— Черевики свої забери!

Свекруха схопила його розкидані кросівки й жбурнула просто йому в спину. Слідом полетіла брудна куртка.

— Мамо, у мене ж навіть ключів від машини немає! — занив Богдан з майданчика, шморгаючи носом.

— Пішки підеш, повітрям подихаєш, про вічне подумаєш. Може, вигадаєш, як без моєї пенсії й Марининої заначки вижити?

Людмила Петрівна грюкнула дверима з такою силою, що штукатурка над одвірком ображено посипалася на підлогу. Подвійне клацання замка пролунало як постріл…