Свекруха натиснула «play», не розуміючи, чому син так злякався цього запису

Вона повернулася до невістки. Груди її важко здіймалися. Волосся вибилося зі строгої зачіски. Марина стояла мовчки.

Жодних емоцій, лише легка напівусмішка ховалася в кутиках губ. Свекруха зміряла її важким поглядом. Віддихалася.

Підійшла до вішалки, висмикнула з пластикових рогів камеру, кинула її на тумбочку. Потім тицьнула пальцем у бік Марини.

— А ти… — гаркнула вона так, що Марина інстинктивно втягнула голову в плечі. — Ти чого взагалі мізки розгубила? Ти навіщо цього слимака на собі тягнеш? Гроші твої бере. Тарілки за собою не миє. Носа верне.

— Ти ж молода дівка, руки золоті. Заробляєш нормально. Якого біса ти з себе матір Терезу корчиш?

Марина знизала плечима.

— Людмило Петрівно, ну він же ваш син. Ви його виховали. Він наче тихий був, не відсвічував. Мені головне, щоб він мені шити не заважав. А що гроші бере, то я основні заробітки на рахунку тримаю. А в шкатулку так, дріб’язок клала на продукти.

Свекруха сплеснула руками.

— Тихий він. Клопи теж тихі, поки всю кров не вип’ють. Ти, Марино, дурна. Розумна, роботяща, але в стосунках геть дурна. Гнати його треба було ганчірками ще рік тому, коли він із минулої роботи вилетів. А ти супи йому вариш.

Людмила Петрівна зітхнула, дістала з кишені носовичок, промокнула спітніле чоло. Уся її агресія раптом здулася, як проколота повітряна кулька.

Перед Мариною стояла просто втомлена літня жінка, якій щойно показали дуже неприємну правду про її дитину.

— Значить так, — уже спокійніше, але все тим самим командирським тоном сказала Людмила Петрівна. — Старовинний сервіз мені не шукай. Не марнуй гроші. Краще собі новий оверлок купи. Бачила, твій старий уже нитки жує. А цей нехай на вулиці переночує у своїх дружків. Подивимося, кому він потрібен без мого холодильника й твоєї шиї.

Вона розвернулася, взула свої масивні туфлі, клацнула замком і вийшла, залишивши Марину в цілковитому шоці посеред передпокою.

Богдан не з’являвся тиждень. Марина жила як у раю…