Свекруха натиснула «play», не розуміючи, чому син так злякався цього запису

Розв’язний лінивий голос її рідного сина заповнив тишу передпокою.

— Здоров, Ромко. Нє, нікуди не поїду.

— Та яка робота, братане? Простаків перевелося. Квартири за такі гроші вже ніхто не знімає. Сиджу он телевізор дивлюся.

— Маринка? Та шиє свої ганчірки. І хай шиє. Там платять копійки, але на їжу мені вистачає.

— Слухай, я от що подумав. Мати ж моя не молодшає. Тиск у неї, суглоби риплять.

— Ну, порипить ще рік-другий. Куди дінеться? А як помре, я її трикімнатну в центрі одразу квартирантам здам. Туди бізнесменів іноземних можна поселити за шалені гроші.

— А сам узагалі ворушитися перестану. Куплю приставку нову, крісла масажні. І цілий день лежатиму на дивані.

— У стелю плюватиму. Хай орендарі працюють. Геніально ж, скажи.

У передпокої зависла така тиша, що, здавалося, повітря можна було різати ножем і мастити на хліб. Марина повільно стягнула з шиї сантиметрову стрічку. Вона чекала чого завгодно, але цей пасаж про квартиру пробив навіть її броню.

Вона з цікавістю дивилася на свекруху. Людмила Петрівна не рухалася. Вона нагадувала діючий вулкан за секунду до виверження…