Свекруха підтримала сина, який вирішив силою забрати майно дружини, аж поки у двері не постукали
Оксана тримала її в курсі, не перевантажуючи зайвим. Дмитро отримав повістку, найняв адвоката. Людмила Петрівна теж найняла адвоката, іншого.
Результати експертизи чашки надійшли через 12 днів. У рештках чаю виявили феназепам, рецептурний препарат, який можна купити лише за призначенням лікаря. «Отже, він планував», — сказала Оксана, коли зателефонувала з цією новиною.
«Я знала, що планував», — сказала Наталія.
«Тепер доведено, що в чай було додано препарат. Це окремий епізод; його правову кваліфікацію визначить слідство. В адвоката буде складна робота».
Наталія мовчала.
«Наталю», — сказала Оксана.
«Так?»
«Ти як?» Вона подумала секунду.
«Нормально. Справді, нормально».
«Не треба казати, що нормально, якщо не нормально».
«Оксано, — Наталія подивилася у вікно на засніжені липи, — я нормально. Мені не радісно, мені не страшно. Просто нормально. Це саме по собі вже багато».
Оксана помовчала. «Добре, — сказала вона. — Вірю».
Заяву на розлучення Наталія подала сама, не чекаючи суду в кримінальній справі. «Це були паралельні процеси», — так пояснила Оксана.
«Суд у справі про розлучення — стандартна процедура. Оскільки спадкове майно поділу не підлягає, ділити було особливо нічого. Договір оренди квартири оформлений на нього. Машина — його, куплена до шлюбу. Спільно нажитого за 11 років було небагато. Меблі, техніка».
Наталія не претендувала, не тому що не мала права, а тому що не хотіла тягнути. Забрала те, що було її по-справжньому: кілька книжок із дарчими написами, фотографії, мамину шкатулку з перламутровою кришкою.
За кілька тижнів після тієї лютневої ночі суд у кримінальній справі призначив дату першого засідання. Наталія прийшла. Сиділа в залі рівно, дивилася прямо.
Дмитро сидів по інший бік зі своїм адвокатом. Один раз підвів на неї погляд. Вона зустріла його спокійно, без злості й без жалю.
Людмила Петрівна була на засіданні як свідок. Увійшла маленькою, прямою, у чорному. Такою самою, як завжди, тільки щось у ній було інакше.
Може, погляд, який більше не шукав її обличчя. Адвокат Дмитра говорив багато й переконливо. Про стрес, про сімейні обставини, про те, що дії його підзахисного були неправильно витлумачені.
Наталія слухала. Потім говорила вона, спокійно, по суті, з посиланнями на запис і на результати експертизи. Оксана сиділа поруч.
Зала була невелика. Суддя, жінка років п’ятдесяти, слухала уважно, без зайвих слів. Наталія вийшла з будівлі суду опівдні.
Сніг уже танув. Березень стояв сльотавий і мінливий, як завжди буває між зимою й весною. Оксана вийшла слідом.
— Ну, — сказала Оксана, — перше засідання.
— Так.
— Як ти?
— Спокійно, — сказала Наталія. — Чесно, спокійно.
Оксана кивнула.
— Ходімо десь поїмо, — запропонувала вона.
— Ходімо.
Вони дійшли до невеликого кафе в сусідньому провулку. Сіли біля вікна.
Наталія замовила суп і чай. Оксана замовила те саме.
— Знаєш, — сказала Оксана, коли принесли їжу, — я думала про це всю дорогу. Про те, як ти це зробила.
— Що саме?
— Не зірвалася. Не побігла до нього з криком: «Я все знаю, пояснюйся». Не поїхала просто так, кинувши все. Ти вибудувала план і провела його від початку до кінця. У такій ситуації, за три місяці після втрати батьків, це…
Вона зупинилася.
— Це дуже багато…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
