Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

— Мені час, — сказала вона, встаючи. — У мене важлива зустріч із новою клієнткою.

— Звісно, біжи, — поблажливо махнула рукою Галина Степанівна. — А ми з сином посидимо, поговоримо про справжні справи.

У передпокої, вдягаючи пальто, Марта почула, як свекруха говорить трохи тихіше, але все одно досить голосно:

— У мене на ювілей подруги вдягти нічого. Все старе, соромно вже. А в декого сукні висять без діла. Не по-людськи це якось.

Марта зачинила двері обережно, хоча хотілося грюкнути так, щоб здригнулися стіни. На вулиці вона зупинилася, зробила глибокий вдих і спробувала повернути собі рівновагу. На неї чекала зустріч із Тамарою Яківною Романенко, дружиною керівника тієї самої логістичної компанії, де працював Ігор. Це замовлення могло стати помітним кроком уперед. Не можна було дозволити ранковому бруду прилипнути до неї на весь день.

Та неприємне відчуття не відпускало. Вже виходячи з кухні, вона почула ще одну фразу Ігоря. Тоді їй здалося, що він незграбно намагається розрядити обстановку.

— Мамо, ну ти теж маєш право гарно вдягатися, — сказав він із кривою усмішкою. — Може, Марта знайде тобі щось із того, що їй уже не потрібно.

Марта на ходу відповіла, що в них різні розміри й зовсім різні стилі. Але пізніше, згадуючи той момент, вона зрозуміє: це був не жарт. Це був перший камінчик, тихо зірваний із гори перед обвалом.

Зустріч минула краще, ніж вона могла сподіватися. Марта зібрала волю в кулак, відклала сімейні образи в найдальший куток свідомості й стала тією, ким уміла бути на роботі: уважною, точною, легкою, впевненою. Тамара Яківна виявилася жінкою розумною, спостережливою і зовсім не схильною сліпо довіряти чужим порадам. Вона ставила запитання, прислухалася, сперечалася, сміялася — і наприкінці розмови між ними виникла та рідкісна робоча довіра, яку неможливо купити компліментами.

Вони домовилися про серію консультацій, розбір гардероба й супровід на шопінгу. Коли Марта вийшла з ресторану, де відбувалася зустріч, плечі в неї розправилися самі собою. Ось її світ. Не кухня з чужими контейнерами, не отруйні зауваги, не чоловікове роздратування. Світ, де її досвід має ціну, де її чують, де її рішення сприймають серйозно.

Додому вона їхала майже в доброму настрої. Дорогою навіть подумала, що зранку, можливо, надто гостро відреагувала. Галина Степанівна — людина іншого складу, з іншим уявленням про життя. Ігор утомився, йому важко на роботі. Може, й справді варто бути м’якшою? Марта заїхала в кондитерську й купила медовий торт, який чоловік любив із дитинства. Маленький жест примирення здався їй розумним.

Квартира зустріла її гучним голосом телевізора. Галина Степанівна й далі сиділа у вітальні й коментувала серіал так, ніби особисто брала участь у житті героїв. Ігор лежав на дивані з ноутбуком на колінах.

— О, наш спеціаліст із нарядів повернувся, — протягнула свекруха, не відриваючись від екрана. — Ну що, ще когось розкрутила на покупки?

— Я уклала хороший контракт, — сказала Марта, намагаючись зберегти легкість у голосі. — З Тамарою Яківною Романенко. Це дружина керівника Ігоря.

Ігор одразу сів.

— Романенко? Дружина Віктора Семеновича?

— Так.

— І ти будеш із нею працювати?

— Буду. Їй сподобалися мої пропозиції.

— Оце так, — присвиснув він. — Треба буде якось акуратно згадати Віктору Семеновичу, що моя дружина його дружину консультує. Може, на премію подивиться щедріше.

Марта відчула, як радість здулася, ніби з неї випустили повітря. У його обличчі не було гордості за неї, не було навіть простого людського «молодець». Лише швидкий розрахунок: як використати її успіх для себе.

— Я торт купила, — тихо сказала вона. — Давайте чай пити…