Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

Ігор працював менеджером у великій логістичній компанії. Він був людиною прямою, важкою на підйом і, як сам любив казати, «без усяких викрутасів». У житті він цінував зрозумілі речі: ситну вечерю, спокійний вечір, телевізор із матчем, щоб після роботи ніхто не чіпав. Мартину професію він терпів, але ніколи по-справжньому не поважав. Йому здавалося дивним, що жінка може серйозно обговорювати крій жакета, відтінок тканини чи пропорції силуету. Він називав це то «грою в красу», то «метушнею з ганчір’ям», і Марта щоразу робила вигляд, ніби не чує.

На кухні її зустрів звичний безлад. На стільниці лишилися крихти, поруч стояла чашка з недопитим чаєм, залишена з вечора, біля мийки самотньо лежала ложка. Ігор сидів за столом, уткнувшись у телефон, і хмурився так, ніби ранок особисто його образив.

— Доброго ранку, — сказала Марта, торкнувшись губами його маківки. — Зараз швидко зроблю сирники.

— Не треба, — буркнув він, не підводячи очей. — Мама приїде. Пиріжків привезе. Нарешті буде нормальна їжа.

Марта зупинилася біля холодильника. Слово «мама» прозвучало так буденно, але всередині одразу стало тісно. Галина Степанівна, мати Ігоря, з’являлася в їхньому домі без особливої потреби й майже завжди лишала по собі відчуття, ніби квартирою пройшов дрібний, але чіпкий ураган. Вона вміла знецінювати все, не підвищуючи голосу. Мартин суп здавався їй пріснуватим, прибирання — поверховим, робота — несерйозною, одяг — непрактичним, а сама Марта — жінкою, якій пощастило вийти за її сина, але яка, на думку свекрухи, так і не збагнула свого щастя.

Ігор матір обожнював. Будь-яке зауваження на її адресу сприймав як особистий напад. Якщо Галина Степанівна їдко підколювала, він казав: «Вона просто прямолінійна людина». Якщо втручалася — розводив руками: «Ну це ж мама». Якщо приходила без попередження, ніби в господарів більше нема чим зайнятися, він щиро не розумів, чому Марта напружується.

За пів години в передпокої зашурхотіли пакети. Галина Степанівна увійшла шумно, впевнено, у теплому пальті й з великою сумкою, від якої одразу потягло смаженим тістом і капустою.

— Синочок мій зовсім схуд, — оголосила вона з порога, навіть не намагаючись першою привітатися з Мартою. — На цих салатиках довго не протягнеш.

Вона відтиснула невістку плечем, обійняла Ігоря, поцілувала його в щоку й пішла на кухню так, ніби поверталася не в чужу квартиру, а у власні володіння. Контейнери з пиріжками, салатом і чимось м’ясним один за одним зайняли стіл. Марта ввімкнула чайник і, дивлячись на цю впевнену метушню, раптом відчула себе гостею в домі, за який платила сама.

— Знову вбралася, — зауважила Галина Степанівна, окинувши її поглядом з голови до ніг. — Усі гроші на одяг ідуть. Краще б Ігорю машину оновили. А то їздить на старій — перед людьми незручно.

— Машина нормальна, мамо, — ліниво озвався Ігор, уже відкушуючи пиріжок.

— Нормальна — не означає добра, — відрізала вона. — А в неї, дивись, ціла кімната під речі. Я вчора одним оком зазирнула — так там можна крамницю відкривати.

Марта повільно поставила чашку на стіл.

— Ви заходили до моєї гардеробної?

Вона намагалася говорити спокійно, але пальці вже стисли ручку чашки.

— А що такого? — Галина Степанівна моргнула з перебільшеною невинністю. — Двері були не до кінця зачинені. Я просто подивилася. Боже мій, скільки там усього висить. І ж половину ти, певно, жодного разу не вдягала.

— Я користуюся всім, — сухо сказала Марта. — Це частина моєї роботи.

— Роботи? — свекруха всміхнулася. — Знайшла роботу. Умовляти людей купувати дорогі речі — це тепер робота? От у Ігоря робота справжня. Він справою займається, не перед дзеркалом крутиться.

Марта подивилася на чоловіка. Вона не чекала від нього палкого захисту, але хоча б одного слова, хоча б короткого «мамо, досить» їй зараз дуже хотілося. Ігор лише знизав плечима, ніби заздалегідь зняв із себе відповідальність за те, що відбувається. У цьому жесті було все: не чіпляйся, не починай, ти ж знаєш, яка вона.

Марта мовчки допила чай…