Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

— Оце діло, — пожвавішала Галина Степанівна. — Хоч якась користь від твоєї краси.

За чаєм розмова знову повернулася до речей. Але тепер у свекрушиному погляді з’явилася нова, майже хижа уважність.

— Мартусю, — почала вона медовим голосом, — раз ти тепер із такими людьми працюєш, тобі, мабуть, постійно треба оновлюватися. А старе куди діваєш?

— У мене немає старого, — насторожилася Марта. — Є класика, є вінтаж, є речі для роботи.

— Ну так, звісно. Я просто подумала. У мене є подруга Люба, хороша жінка, все життя в їдальні працює, достатку ніякого. Їй би так пасувала твоя синя сукня з вишивкою. Ти її все одно майже не вдягаєш.

Марта відчула, як холод піднімається від грудей до горла. Синя сукня була дизайнерська, з ручною вишивкою бісером. Вона вдягала її лише двічі — на заходи, де кожна деталь була важлива. Вартість цієї речі вона не вимовила б при Галині Степанівні навіть під загрозою.

— Це дуже дорога річ, — сказала вона якомога м’якше. — І вона потрібна мені для роботи.

— Та що там за робота, — відмахнулася свекруха. — На банкет сходити? Подумаєш. Зате людині радість.

— Мамо, ну не чіпляйся, — втрутився Ігор, але так мляво, що його слова прозвучали радше для годиться. — У Марти свої плани.

— Плани, — пробурмотіла Галина Степанівна. — Уся кімната планами забита, а рідна мати на свята в одному й тому самому ходить.

Відтоді тиск став майже щоденним. Галина Степанівна то «випадково» заходила до них після ринку, то приносила суп, то дзвонила Ігорю — і за годину з’являлася на порозі. Вона знаходила причини пройти повз гардеробну, зазирала всередину, якщо двері були хоч трохи прочинені, говорила про речі Марти так, ніби ті давно перестали бути особистою власністю й чекали чесного розподілу.

Одного вечора, повернувшись із консультації, Марта не знайшла кремової шовкової блузи. Вона точно пам’ятала, що залишила її на стільці в спальні, збираючись зранку віддати в хімчистку. Блуза була тонка, примхлива, вимагала дбайливого догляду.

— Ігорю, ти не бачив мою кремову блузу? — спитала вона, виходячи у вітальню.

Він розмовляв телефоном. З того, як він прикрив слухавку долонею, Марта одразу зрозуміла, з ким.

— Яку блузу?

— Шовкову. Вона лежала на стільці.

— Поняття не маю. Може, сама в прання кинула.

— Я не кидала. Її не можна прати в машинці.

Ігор щось швидко сказав у слухавку, потім вимкнув.

— Мама вдень заїжджала, забирала свої пакети, які в нас залишала. Може, ненароком прихопила. Поверне.

— Ненароком? — Марта повільно повторила слово. — Як можна ненароком забрати чужу річ із нашої спальні?

— Ой, та припини, — роздратовано кинув він. — Через якусь блузку зараз сцену влаштуєш? У тебе їх пів шафи. Мама могла переплутати, вік усе-таки. Поверне твою коштовність.

Блузу не повернули. За кілька днів Марта, гортаючи стрічку, натрапила на фотографії з ювілею родички Ігоря. На одному знімку в центрі компанії стояла сяюча Галина Степанівна. На ній була та сама кремова блуза. Марта впізнала б її з сотні: м’який комір, тонка лінія манжета, ледь помітний перламутровий блиск тканини. На грудях розпливлася темна пляма від вина, на рукаві тягнулася свіжа затяжка.

Вона довго дивилася на екран, не кліпаючи. Це вже не було випадковістю. Це була нахабність, виставлена напоказ. Її річ узяли без дозволу, вдягли, зіпсували — і навіть не вважали за потрібне вибачитися.

У спальні Ігор уже спав, відвернувшись до стіни. На тумбочці лежав його телефон. Марта стояла поруч кілька секунд, відчуваючи, як тремтять руки. Вона знала пароль — дата народження, передбачувана до смішного. Вона не пишалася тим, що збиралася зробити, але всередині вже не лишалося місця для делікатності.

У переписці з «мамулею» останні повідомлення були свіжі.

«Ігорьок, блуза шикарна, всі питали, де взяла. Правда, одна роззява вином плеснула, але я спробую вивести. Ти їй нічого не кажи».

«Мамо, я ж просив обережніше. Вона вже помітила, знову буде скандал».

«Побурчить і забуде. Не збідніє. Ти краще подумай, як перли з її скриньки взяти. Оце річ, не те що кофточка».

Марта вимкнула екран і поклала телефон точно туди, де він лежав. Повітря ніби загусло. Отже, Ігор не просто знав. Він прикривав матір. Вони обговорювали її речі, наче здобич. Планували наступну крадіжку…