Свекруха прилюдно відмовила невістці в місці за столом, але згорток, залишений біля дверей, змінив настрій гостей
— Тепер усі зібралися, можна починати, — незворушно сказала Лариса ведучому.
Заграла музика, почалися привітання й тости. Між виступами ведучий помітив біля центрального столу залишену коробку й підійшов до ювілярки.
— Ларисо Степанівно, що це? Треба кудись віднести?
— Поняття не маю, — знизала плечима жінка.
Одна з помічниць обережно зауважила, що це, ймовірно, подарунок. Вона чудово знала, хто приніс коробку, але не наважилася нагадати керівниці про недавню сцену.
— Тоді відкрийте, — дозволила Лариса.
Під кришкою, захищена напівпрозорим папером, лежала важка картина в рамі. Ведучий обережно підняв її й спершу повернув до зали. За столами прокотився єдиний захоплений зітх. Лише після цього чоловік розвернув роботу до ювілярки.
Перед Ларисою було невелике мозаїчне панно, складене з ретельно дібраних шматочків природного каменю. Майстриня з дивовижною точністю передала море, світле небо й молоду жінку в темно-вишневій сукні, яка присіла поруч із маленьким хлопчиком. У її схиленій постаті, легкій усмішці й погляді, спрямованому на сина, жила та сама ніжність, яку колись випадково зберіг фотограф.
Лариса Степанівна завмерла. Перед очима зникли ресторан, ошатні гості й золотаві прикраси зали. Вона знову побачила семирічного Богдана, почула його сміх і згадала себе молодою — щасливою жінкою, для якої син становив увесь світ. Тепер вона безпомилково розуміла, хто створив і приніс цей подарунок.
Ще кілька хвилин тому одяг Оксани здавався їй навмисною образою, а залишена коробка — непотрібною перепоною біля святкового столу. Тепер Лариса бачила терпіння, вкладене в кожен кам’яний фрагмент, і розуміла, скільки часу знадобилося, щоб відтворити не лише риси, а й сам настрій старого кадру. Гостя, для якої не знайшлося місця серед п’ятдесяти запрошених, найточніше вгадала, що було для ювілярки по-справжньому дорогим.
Ведучий перевернув панно. На звороті було вигравіювано лише два слова: «Материнська любов».