Свекруха розпорядилася моєю ікрою як своєю і наказала залишити її гостям, але я вирішила інакше

Ірина прибрала телефон у задню кишеню штанів. Вона потягнулася, відчуваючи, як розслабляються м’язи спини. Механізм правосуддя спрацював, залишалося оформити фінальні документи. Вона повернулася на кухню.

Сергій дихав голосно, зі свистом. Ґуля на лобі набула шляхетного сливового відтінку з вкрапленнями ультрамарину. Він лежав, невпевнено розглядаючи стелю й дружину, яка раптом нависла над ним.

Ірина підійшла до кухонного гарнітура, відірвала кілька паперових рушників і бридливо витерла руки. Потім підійшла до чоловіка. Допомагати Сергієві вона не збиралася.

Вона збиралася винести сміття. Ця людина більше не мала права перебувати на її території. Вона нахилилася, взяла Сергія за ноги й озирнулася.

Сергій важив кілограмів вісімдесят, але злість і адреналін — чудові помічники. Ірина вперлася ногами в підлогу, крекнула й потягла чоловіка коридором. Волочити людину виявилося не так уже й складно, головне — задати правильний імпульс.

Вона дотягла його до вхідних дверей, розчахнула їх і витягла Сергія за поріг своєї квартири просто на бетонний майданчик біля ліфта. Акуратно притулила його до стіни й зателефонувала на 112.

— Добрий день, у мене на сходовому майданчику лежить чоловік. У нього травма голови. Так, дихає, при тямі. На нього напали родичі. Вони щойно втекли.

Ірина назвала адресу.

За 20 хвилин сходовий майданчик заповнився людьми у формі. Двоє поліцейських і бригада швидкої допомоги товпилися навколо Сергія, який на той момент майже повністю прийшов до тями. Ірина відчинила двері, стоячи на порозі своєї фортеці в чистому одязі, з акуратною зачіскою й виразом глибокої громадянської стурбованості на обличчі…