Свекруха вирішила довести синові зраду невістки

Запала тиша. Важка, в’язка, мов застиглий гудрон. Ігор відкрив рота, упустивши порожню материнську сумку на підлогу. Світлана Андріївна скам’яніла, хапаючи ротом повітря, мов викинута на берег камбала. Її обличчя з червоного почало набувати шляхетного бурякового відтінку.

Марина невинно поплескала віями, схилила голову й із якнайбільшим співчуттям у голосі звернулася до свекра.

— Миколо Вікторовичу, я, звісно, все розумію, кохання зле і все таке, але, судячи з розміру цих трусів, у вашої дружини на дачі завівся залицяльник вагою під 150 кг. Справжній альфа-самець. Та ще й мої фамільні срібні ложечки йому на подарунок поцупила. Мабуть, щоб годувати його з тих ложечок. Там самої картоплі з городу не вистачить.

Погляди Ігоря й Миколи Вікторовича синхронно зійшлися на Світлані Андріївні. Свекор повільно підвівся зі стільця. Його масивна постать нависла над столом. Микола Вікторович усе життя вважав свою дружину взірцем суворої моралі, жінкою без фантазій і прикрас. І тепер цей монумент руйнувався на його очах, похований під жовтою тканиною й украденим сріблом.

Кулак Миколи Вікторовича гепнув по столу з такою силою, що тарілки підстрибнули, а баклажани на трусах, здавалося, перелякано зіщулилися.

— Свєто! — Голос свекра пролунав, мов гуркіт грому перед бурею. — Це чий парашут? Ти геть з глузду з’їхала — перед людьми осоромлюватися? Ти кому мою пенсію на ложки спускаєш, стара?

— Ой, Колюню, зайчику, це не моє! — заверещала Світлана Андріївна, хапаючись за серце, за голову, а тоді інстинктивно намагаючись згребти труси зі столу. — Мені підкинули. Це вона, е, невістка клята.

— Тобто це мої труси? — вигнула брову Марина. — Я їх ношу? Чи мій залицяльник прийшов до мене, залишив шкарпетки в моїй сумці, а свої парашути й дезодорант запхав у вашу, Світлано Андріївно? Ви при своєму розумі? А мої ложечки теж самі застрибнули до вас у сумку, від холоду ховалися?

— Мамо, ти в нас удома ложки крадеш, щоб Марину підставити? Ти взагалі нормальна? — процідив крізь зуби Ігор, дивлячись на матір зовсім новими очима, очима людини, яка вперше побачила, хто насправді ламає їй життя.

— Геть звідси! — гаркнув Микола Вікторович, насуваючись на дружину. — Швидко, щоб і духу твого тут не було. Ти зі своєю дачею геть з глузду з’їхала. Удома поговоримо. Ой, поговоримо…