Свекруха вирішила довести синові зраду невістки

Марина не ворухнулася. Вона навіть не змінилася на лиці, лише повільно відсунула тарілку й зчепила пальці в замок.

— Цікаве кіно, — рівним тоном промовила Марина. — Тобто кавалер прийшов до мене, роззувся, зняв шкарпетки, поклав їх мені в сумку й пішов босоніж. Оригінальний ритуал залицяння.

— Не заговорюй зуби! — волала Світлана, відчуваючи смак перемоги. — Факт очевидний. Докази незаперечні. Чужі чоловічі речі в сумці заміжньої жінки. Ганьба! Геть із дому!

Микола Вікторович насупив кошлаті брови. З його обличчя було видно, що дешевий спектакль йому не до вподоби, але чорні шкарпетки в руках сина вимагали пояснень.

— Якщо факт очевидний, Світлано Андріївно… — Марина підвелася з-за столу. — Якщо речі в цьому домі мають звичку самі застрибувати в жіночі сумки, то пропоную провести повний обшук. Завершити слідчий захід, так би мовити. Ігоре, принеси мамину сумку. Відновимо справедливість. Вимагаю рівних умов.

— Що? — верескнула свекруха, одразу стишуючи голос. Її очі забігали. — Не смій чіпати мої речі. Це моя особиста власність. Ну, Колю, скажи їй.

Але Микола Вікторович мовчав, важко спираючись кулаками на стіл. Він переводив погляд із дружини, що блідла, на цілковито спокійну невістку. Ігор, уже нічого не розуміючи, але ведений інстинктом з’ясувати правду, ступив до коридору й притяг важку крокодилячу сумку матері.

— Не віддам! — Світлана Андріївна кинулася навперейми, намагаючись вихопити сумку з рук сина. — Не маєш права! Ігорчику, постав на місце!

— Висипай на стіл, Ігоре, — скомандувала Марина, ігноруючи верески свекрухи. — Просто сюди.

Ігор, ухилившись від материнських рук, смикнув блискавку на сумці, перевернув її догори дном і струснув над вільним краєм столу. З глухим стуком на скатертину посипалися речі. Випали гаманець, старий футляр для окулярів, пачка паперових серветок.

А тоді сталося диво. З надр дерматинового баула, немов звільнений із пляшки джин, повалила отруйно-жовта тканина. Вона розправлялася, розгорталася, займаючи половину столу. Перед приголомшеним свекром, просто на тлі тарілки із запіканкою, розпростерся велетенський жовтий парашут, на якому запально витанцьовували фіолетові баклажани. Розмір трусів був такий, що ними можна було накрити половину легкового автомобіля.

Слідом за трусами на стіл гепнувся пластиковий флакон. Він прокотився скатертиною, демонструючи Миколі Вікторовичу напис «Альфа-самець». Але й це було ще не все. Останнім акордом із бічної кишені сумки з дзвінким мелодійним перестуком викотилися шість срібних чайних ложечок із крученими ручками — ті самі…