Свекруха вирішила, що може брати речі з мого дому без дозволу, але ноутбук за дев’яносто тисяч став її найбільшою помилкою

Наступного дня Оксана поїхала до тієї самої тимчасової кімнати на околиці, куди Галина Степанівна віднесла ноутбук. Старий будинок зустрів її темним під’їздом. Ноутбук стояв біля вікна на хиткому столику, розкритий і під’єднаний до розетки. Вид власного робочого інструмента в чужій кімнаті вдарив болючіше, ніж Оксана очікувала.

— Я приїхала по ноутбук, — сказала вона.

Галина Степанівна затулила стіл собою.

— Ми вже говорили. Він мені потрібен.

— Мені він потрібен для роботи. Це мій заробіток.

Свекруха всміхнулася кутиком губ.

— Ой, заробіток. Подумаєш, картинки малюєш. Намалюєш на папері, якщо припече.

Оксана зробила крок до столу, але Галина Степанівна різко поклала долоню на кришку ноутбука й підвищила голос. Сусідні двері прочинилися. Оксана зупинилася: будь-який рух зараз обернули б проти неї.

— Ви зобов’язані повернути мою річ, — сказала вона вже холодно.

— А ти спробуй мене змусити. Я Тарасові подзвоню, він з тобою розбереться.

— Дзвоніть.

За пів години, коли Оксана вже була вдома, телефон задзвонив так настирливо, ніби в квартиру увірвалося все чоловікове роздратування.

— Ти що влаштувала? — майже крикнув Тарас. — Мама плаче. Каже, ти на неї накинулася.

— Вона бреше. Я приїхала забрати свою річ.

— Не смій так говорити про мою матір.

Увечері він увірвався до квартири разом із Галиною Степанівною. Та схлипувала, притискаючи хустинку до обличчя, і розповідала, як невістка її принижувала. Тарас вимагав вибачень і спокою для матері. Сварка ходила по колу: Оксана повторювала, що ноутбук належить їй, Тарас твердив про складну ситуацію, Галина Степанівна плакала дедалі голосніше.

— Якщо ти не припиниш, я піду до мами, — нарешті сказав Тарас.

Оксана подивилася на нього й раптом відчула дивний спокій.

— Іди.

Він завмер, ніби чекав прохань, сліз, спроби втримати. Потім різко зібрав частину речей. Галина Степанівна, переставши схлипувати, кинула на Оксану тріумфальний погляд.

— Подивимося, як ти без нього впораєшся, — сказала вона біля дверей.

Оксана промовчала. У квартирі стало тихо, і ця тиша спершу здалася проваллям, а потім — повітрям, якого давно бракувало…