Свекруха вирішила, що може брати речі з мого дому без дозволу, але ноутбук за дев’яносто тисяч став її найбільшою помилкою

Перші дні далися важко. Назар питав, де тато, вередував перед сном, тягнувся до дверей при кожному шумі. Оксані довелося перебудовувати розклад, шукати няню й закривати проєкти на стаціонарному комп’ютері. Вона втомлювалася до болю в очах, але в домі більше не лунали чужі розпорядження.

Тарас телефонував майже щодня. Спершу вимагав вибачень перед матір’ю, потім тиснув на почуття провини, потім знову зривався на роздратування.

— Ти руйнуєш сім’ю через техніку, — сказав він, коли приїхав забрати ще кілька речей.

— Сім’ю зруйнував не ноутбук, — відповіла Оксана. — Ти вибрав не чути мене.

— Мама має рацію. Ти думаєш тільки про себе.

— Можливо, — сказала вона, вже не намагаючись сперечатися з кожною його фразою. — Але я не перестану вимагати своє назад.

Протистояння розтяглося майже на місяць. Тарас жив у матері, Оксана ростила сина сама й працювала стільки, скільки могла. Без постійного напруження їй стало легше дихати. Вона отримала нові замовлення й дедалі частіше ловила себе на думці: інколи самотність спокійніша за сім’ю, у якій тебе не поважають.

Розв’язка прийшла пізнім дзвінком. Голос Тараса був глухий, осілий.

— Оксано, нам треба поговорити.

— Про що?

— Мама продала твій ноутбук.

Вона не відразу зрозуміла сенс слів. На столі лежали дитячі олівці Назара, на кухні гудів холодильник. Усе було звичним, і тільки ця фраза не вміщалася у звичність.

— Що означає продала?

— Знайшла покупця. Сказала, що ти все одно не даєш їй жити, а гроші потрібні.

— За скільки?

— Майже за безцінь. Менше ніж за половину вартості.

Оксана повільно сіла. Галина Степанівна не просто забрала чуже. Вона розпорядилася цим як своїм і отримала за це гроші.

— Де гроші?

— Витратила. Оплатила житло наперед, купила собі одяг. Я з нею посварився, сказав, щоб повернула.

— Тарасе, твоя мати вкрала мій дорогий робочий ноутбук і продала його майже за безцінь. Ти зараз сам це розумієш?

Він мовчав кілька секунд.

— Розумію.

— І що вона сказала?

— Що мала право. Бо вона, як висловилася, теж частина нашої сім’ї.

Оксана відключила дзвінок. Далі говорити не було про що. Наступного ранку вона пішла до найближчого відділку поліції й написала заяву…