Свекруха вирішила, що може брати речі з мого дому без дозволу, але ноутбук за дев’яносто тисяч став її найбільшою помилкою

Перелом стався в сірий лютневий день. Оксана повернулася з дитячої клініки з Назаром, зняла з нього куртку, поставила черевики сушитися й за звичкою зазирнула до кабінету. На столі було надто порожньо. Ноутбука не було.

Спершу вона подумала, що сама перенесла його до спальні, потім — що Тарас узяв підзарядити. Але з кожною хвилиною пошуків у грудях підіймалося важке розуміння. Вона вийшла до вітальні, де Галина Степанівна спокійно гортала журнал.

— Де мій ноутбук?

Свекруха навіть не одразу підвела очі.

— Я взяла. Він мені потрібен для пошуку роботи.

— Куди взяли?

— До кімнати, де я зараз зупинилася. Там тихіше, ніхто не бігає, не смикає. Тарас же сказав, що я можу користуватися речами у вашому домі.

Оксана посадила Назара на килимок і сіла навпроти. Вона говорила тихо, але кожне слово давалося з зусиллям.

— Поверніть його сьогодні ж. Це мій робочий інструмент.

— Не роби трагедії із залізяки, — відмахнулася Галина Степанівна. — Мені справді треба влаштуватися. Знайду роботу, куплю собі свій і поверну тобі твій.

— Коли це буде?

— Коли вийде. Ти молода, впораєшся.

Увечері Оксана спробувала пояснити все чоловікові. Тарас вислухав, знизав плечима й, не дивлячись на неї, поліз у холодильник.

— Мамі потрібен комп’ютер. Що тут такого?

— Це не просто комп’ютер. У мене дедлайни, макети, правки. Я без нього втрачаю гроші.

— У тебе ж є стаціонарний.

— Річ не у зручності. Вона забрала мою річ без дозволу.

— Оксано, не починай скандал через дурницю. Мама зараз не в найкращому становищі.

І тоді Оксана вперше ясно зрозуміла: у цій родині її кордони бачили лише доти, доки вони не заважали Галині Степанівні. А якщо заважали, їх називали примхою…