Свекруха вирішила влаштувати Оксану буфетницею й забрати її машину

— А тепер, будь ласка, покиньте територію компанії, інакше Валентина Сергіївна викличе охорону й вас виведуть силоміць. Усього доброго.

Світлана Петрівна, важко дихаючи, підвелася з крісла. Вона подивилася на невістку поглядом, сповненим праведного гніву й цілковитого безсилля. Мрія про те, як Вітьок роз’їжджає на новому кросовері, розсипалася в прах. Вона мовчки розвернулася й пішла до дверей, шаркаючи ногами значно більше, ніж зазвичай.

Вечір того самого дня видався для Ксюші чудовим. Витівка свекрухи додала їй сил, і нездужання зникло наче за помахом чарівної палички. Ксюша сиділа на кухні, їла замовлені суші й час від часу підгодовувала Барсика шматочками риби. Кіт мружився від задоволення, терся об ніжку стільця й наполегливо нявчав, підтверджуючи влучність імені.

Клацнув замок вхідних дверей. На порозі з’явився Вітя. Він мав скуйовджений і злий вигляд. Рідкісний для нього стан. Він мовчки пройшов на кухню, поставив сумку на стіл і подивився на дружину.

— Мама телефонувала, — пробурчав він, наливаючи собі воду просто з-під крана.

— І як минуло?

— Плакала, що зла невістка її звільнила.

Ксюша поклала до рота рол із вугром.

— Ксюша, клянуся, я не знав, що вона влаштує таку дурню, — Вітя сів навпроти, обхопивши голову руками. — Вона сьогодні зателефонувала мені в істериці, кричала, що ти її принизила, машину затиснула. Я їй кажу: «Яку машину?» Вона мені все розповіла про заяву та їдальню.

Вітя подивився на дружину зі щирим подивом.

— Я знав, що в неї бувають дивні ідеї, але не до такої ж міри. Я їй прямо сказав: «Мамо, ти з глузду з’їхала?» Машина Ксюші службова. Ну, пішла б вона працювати до твого буфету. А далі що? Ні машини, ні заощаджень, ні грошей на бензин. Ми б із нашими кредитами через місяць збанкрутували на самій моїй зарплаті.

Ксюша усміхнулася. До чоловіка нарешті дійшло. Він не був генієм аналітики, зате у власному гаманці розбирався чудово.

— І що вона сказала? — запитала Ксюша.

— Кинула слухавку, образилася, — Вітя махнув рукою. — Ксюша, пробач мені, будь ласка, за всю цю ситуацію. Я сказав їй, щоб найближчий місяць навіть не просила мене кудись її відвезти. Нехай на свій ринок трамваєм їздить.

Ксюша кивнула. Конфлікт було вичерпано. Свекрусі довелося прикусити язика й мовчати. Одна річ — воювати з невісткою. І зовсім інша — коли рідний син, усвідомивши, що мати ледь не залишила його без бензину й комфорту, твердо стоїть на своєму.

Наступного дня Ксюша спокійно працювала. Вона підписувала договори, сперечалася з логістами, перевіряла кошториси й зовсім не вважала, що Вітьок має чогось соромитися. Він хлопець із руками. Ремонтує свої холодильники й задоволений. І не його провина, що уявлення його матері про життя застрягли десь у Середньовіччі.

А Світлана Петрівна відтоді звикла тихо, не висовуючись, їздити автобусом на дачу до Марини, бо бензин нині дорогий, якщо доводиться платити за нього самій. І Вітьок її досі не пробачив — навідріз відмовляє.