Свекруха запропонувала харчуватися окремо, а потім здивувалася, чому я не готую для її гостей

Після тієї ночі Галина Степанівна ніби постаріла на кілька років. Але дивним чином разом із цією втомою з неї ніби зійшла колишня напруга. Їй більше не треба було зображати матір, у якої завжди знайдуться гроші для доньки. Не треба було дошкуляти мені, щоб приховати власний страх. Не треба було робити вигляд, ніби всі інші їй винні.

За кілька днів вона сама дістала блокнот, записала: «Сто тисяч Марині в борг», а нижче вивела окремим рядком: «Більше не давати, поки не поверне».

Я помітила запис і промовчала. Вона впіймала мій погляд, зніяковіла.

— Записала, щоб не розм’якнути.

— Це правильно, мамо. Любов теж має мати межі.

Вона кивнула й утомлено зітхнула.

— Раніше я думала, що мати зобов’язана все закривати собою. А вийшло: чим більше я закривала, тим менше вона дорослішала.

Ці слова змусили мене надовго замислитися. Не лише Марині треба було дорослішати. У цьому домі кожен заново вчився бути дорослим. Тарас учився бути чоловіком, перш ніж бути слухняним сином. Галина Степанівна вчилася любити дітей, не роблячи себе гарантом їхніх помилок. А я вчилася захищати себе так, щоб серце не перетворилося на камінь…