Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Він блукав вулицями до самої ночі, не вибираючи дороги. Ішов, доки тримали ноги, а знесилившись, упав біля церковної брами. Уранці там його знайшов настоятель, отець Миколай. Перед ним лежала ледь жива людина, якій, здавалося, вже було однаково, що з нею станеться.

— Добряче ж тебе біда притисла, — заговорив священник. — Підводься, ходімо. Спершу відпочинеш, поїси, потім розкажеш. Раз до храму дістався, значить, іще не все для тебе скінчилося.

Григорій підвівся насилу. Кожен крок вимагав зусилля, ніби ноги розучилися слухатися. Згодом, коли незнайомець почав трохи приходити до тями, отець Миколай спитав його ім’я і чим він займався раніше.

— Григорій. Я хірург. Людей рятую.

— А самому допомога знадобилася, — тихо відповів настоятель, уважно дивлячись на нього. — Не лише тіло доводиться лікувати. Залишайся поки тут, звернися до Бога, покайся. А далі зрозумієш, як тобі жити.

Він залишився. Розповів отцю Миколаю про сина, про лікарню, про те, що носив у собі, а потім учився говорити про це в молитві. Серед церковних стін уперше стало трохи легше дихати. Іти звідси вже не хотілося. Настоятель повірив у нього й скерував на церковне навчання.

Навчання давалося Григорієві легко, але самою лише легкістю його захоплення не пояснювалося. У християнстві він знаходив те, що допомагало жити після втрати. До закінчення навчання сумнівів не залишилося: він хотів служити Богові. Через п’ять років після приходу до храму його висвятили, і ще два роки він провів уже у священному сані.

Віра в Бога не змусила забути Дмитра. Вона дала змогу згадувати його й усе ж витримувати настання нового дня. Григорій думав, що навчився жити зі своїм горем. Та тільки сьогодні, перед відспівуванням, спогади тиснулися так наполегливо, ніби семи минулих років узагалі не було.

«Заспокойся. Тобі належить звичайна служба. Ти ж стільки разів уже молився за померлих», — вмовляв він себе, облачаючись у рясу. Тривога не відступала. Пробурмотівши: «Іду, іду», отець Григорій попрямував до труни.

Провести жінку в останню путь прийшли лише двоє. Одна була середніх років, друга значно старша. Обидві зітхали й майже водночас підносили хусточки до очей. Григорій устиг подумати про сумний спів, який зараз залунає, але, нахилившись до покійної, завмер. Руки затремтіли, повітря раптом забракло…