Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

Степан Степанович підійшов і спитав, чи буде Максим. Я відповів: «Ні». Старий механік подивився на мене, потім на автобус і більше нічого не уточнював. Він переговорив з іншими, а коли настав час виносити труну, мовчки зайняв місце, призначене синові.

На кладовищі зібралося понад сто людей. Прийшли майже всі, хто працював на автобазі, навіть звільнені після її закриття 2012 року. Люди згадували, як Оксана допомогла Кравчуку домогтися місця в лікарні, повернула в сім’ю дружину Олега Савченка й вісім років вела касу взаємодопомоги.

За день четверо спитали мене, де Максим. Я щоразу відповідав однаково: «Не зміг». Повторювати це вголос виявилося важче, ніж читати повідомлення. З кожним новим поясненням власний голос здавався дедалі чужішим.

Люди не засуджували сина при мені й не вимагали подробиць. Вони обіймали мене, говорили про Оксану й відходили. Але в кожній короткій паузі після моєї відповіді чулося те саме здивування. Поруч стояли колишні колеги, які приїхали через роки після закриття підприємства, а людини, яку ми виростили, серед них не було.

Іра трималася до кінця церемонії. Лише біля машини вона вчепилася в дверцята й заплакала. Крізь сльози донька повторювала: «Тату, він же навіть не спитав, як вона помирала».

Людмила Андріївна була на похороні й прийшла на поминки. Близько дев’ятої вечора гості розійшлися, а Іра залишилася мити посуд. Я попросив нотаріуса затриматися й посадив її в кімнаті, де вздовж стіни ще стояли принесені для поминок стільці.

Я сказав, що хочу негайно подарувати свою половину квартири Ірі. Людмила Андріївна зняла окуляри й нагадала: сьогодні я поховав дружину, тож гіршого дня для майнового рішення не знайти…