Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

«А для мене це єдиний день, коли я точно знаю, що роблю», — відповів я. Вона довго вдивлялася в моє обличчя, потім погодилася оформити все правильно, а не похапцем. Наступного дня я мав приїхати до контори, де кожне слово запишуть на відео: із сином іще доведеться пояснюватися.

Сімнадцятого травня об одинадцятій ранку ми підписали договір дарування під запис. Свідками стали Степан Степанович і сусідка Тамара Леонідівна. Реєстрація тривала дев’ять днів. Про материн заповіт Іра дізналася на сьомий день, коли відкрилася спадкова справа.

Першим її запитанням було: «Тату, а Максим?» Я відповів, що брат усе дізнається, коли приїде. Тоді ні вона, ні я ще не уявляли, з якою саме метою він з’явиться.

Між травнем 2024-го й травнем 2025 року Максим зв’язувався зі мною чотири рази. Тридцять першого грудня розмова тривала три хвилини. Двадцятого лютого, у мій день народження, він обмежився повідомленням: «Тату, з днем народження. Обіймаю».

У березні син спитав, чи не потрібні мені гроші. Я відмовився й почув у його прощанні полегшення. У квітні він заговорив про вступ Соні й запропонував допомогти, але далі пропозиції справа не пішла. Про матір Максим згадав лише раз, спитавши, чи поставили пам’ятник. Фотографій із похорону він більше не просив.

Цей рік тягнувся повільно. Іра, Тарас і діти переїхали до мене, і всі чотири кімнати нарешті виявилися зайнятими. Раз на два тижні я їздив на кладовище з відром і ганчіркою. У гаражі розбирав речі, що накопичилися за десятиліття, і потроху вчився жити з думкою, що син у мене є лише формально.

Вісімнадцятого травня 2025 року, через два дні після річниці, на подвір’ї зупинився сірий автомобіль. Із нього вийшли Максим і Юлія. Син тримав чорну папку на блискавці. У передпокої він обійняв мене коротко й обережно, ніби вітав начальника на службовому святі…