Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

Максим спитав, чому я не відповідаю на дзвінки. Я нагадав, що він не дзвонив. Ми пройшли на кухню. Іра стояла біля плити, не повертаючи голови, а син відразу розстебнув папку.

Він приїхав «у справі». Піврічний строк прийняття спадщини минув, але Максим уже з’ясував, що його можна поновити з поважної причини. Такою причиною він вважав роботу. Від мене вимагалися заява нотаріусові й довідка про склад сім’ї. Син запевняв, що схема надійна і все заздалегідь перевірено.

Я налив собі чаю, але сідати не став. Потім спокійно сказав: «Максиме, спадщини немає». Він не вдавав здивування — справді не розумів, як квартира могла зникнути з його розрахунків.

Син нагадав, що чотири кімнати в центрі коштують не менш як дев’ять мільйонів і що він перевіряв оголошення. Тоді я пояснив: материнова частка за заповітом перейшла Ірі, а свою половину я подарував доньці сімнадцятого травня минулого року.

До цієї секунди Максим міркував упевнено, ніби йшлося про затриману формальність. Папка, заява, довідка й поновлення строку вже складали в його голові готовий маршрут до власності. Мої слова не вписувалися в цю схему, тож син спершу шукав не причину рішення, а помилку в документах.

Тиша протрималася близько чотирьох секунд. Юлія першою відсунула стілець і спитала, чи усвідомлюю я, що обікрав власного сина. Максим схопився, заявив, що наступного дня після похорону я не міг відповідати за свої вчинки, і звинуватив Іру в обмані.

Він говорив так, ніби сестра два роки доглядала матір лише заради квартири й увесь цей час налаштовувала мене проти нього. Іра нарешті повернулася від плити: «Максиме, краще мовчи». Це лише розлютило брата. Він запевняв, що бачить її задум наскрізь.

Я поставив кухоль, спершу стиснувши його пальцями, а потім змусивши себе розтиснути руку. «Ти був на похороні?» — спитав я. Максим спробував перевести розмову на документи. Я повторив запитання. Він так і не відповів…