Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Надя лишилася сама з Артемом в оглядовій. Монітор тихо попискував, крапельниця повільно крапала, хлопчик дихав рівніше, ніж годину тому.

Надя присунула стілець, сіла поруч, взяла його руку — маленьку, з тонкими пальцями, з ціпками на кісточках від осіннього вітру. Рука була тепла. Жива.

Вона сиділа так, не ворушачись, і чекала.

О четвертій ранку в коридорі почулися кроки. Важкі, швидкі.

Двері відчинилися, увійшов Віктор. Він був у куртці поверх домашньої футболки, неголений, із червоними очима. Мабуть, приїхав на таксі.

— Як він?

— Спить. Під крапельницею.

Віктор підійшов, подивився на сина. Обличчя здригнулося на секунду, не довше. Він швидко взяв себе в руки, стиснув щелепу.

— Що лікарі кажуть?

Надя помовчала. Потім сказала:

— Лікарка спитала, чи приймав він щось регулярно. Сиропи, краплі, добавки. Я розповіла про сироп твоєї мами.

Віктор повільно повернувся до неї.

— Навіщо?

— Бо лікарка поставила запитання, і я відповіла правду. Вона призначила токсикологічний аналіз.

— Токсикологічний? Ти розумієш, що ти кажеш? Ти сказала лікарці, що мою матір треба перевіряти на токсикологію?

— Я сказала лікарці, що дитина регулярно отримує рідину невідомого складу. Лікарка сама вирішила провести аналіз. Я нікого не звинувачувала. Я відповіла на запитання.

Віктор відійшов до вікна. Стояв, упершись руками в підвіконня, дивився в темряву за склом. Плечі були напружені, як у людини, яка тримає щось важке й боїться впустити.

— Ти хоч розумієш, що буде, якщо дізнаються? Якщо це кудись потрапить? Мою матір…

Він не договорив.

— Вітю, твій син лежить під крапельницею. Четверта година ранку. Йому п’ять років. Мені зараз байдуже, що буде з чиєюсь репутацією.

Він промовчав. Сів на другий стілець, по інший бік від ліжка Артема.

Вони сиділи мовчки, кожен на своєму стільці, як пасажири в залі очікування, які випадково опинилися поруч.

Результати прийшли о восьмій ранку.

Ірина Сергіївна зайшла, зачинила за собою двері щільно, до клацання. Надя вже з цього жесту зрозуміла, що розмова буде непростою.

— Надіє, Вікторе. Результати аналізів. У крові й сечі Артема виявлено сліди лопераміду. Це антидіарейний препарат, його діюча речовина пригнічує моторику кишківника. У терапевтичних дозах він використовується для лікування діареї в дорослих. Дітям до шести років він не рекомендований. А за регулярного прийому впродовж тривалого часу, навіть у малих дозах, він спричиняє хронічну інтоксикацію, пригнічення перистальтики, нудоту, слабкість, тахікардію. Саме те, що ми спостерігаємо у вашого сина.

Надя слухала й не чула. Слова доходили до неї по одному, як камені, що падають у воду.

Лоперамід.

Пригнічує моторику.

Не рекомендований дітям.

Хронічна інтоксикація.

Вона знала це слово — лоперамід. Бачила на пачках в аптеці. Маленькі таблетки від розладу кишківника. Препарат, який є в багатьох домашніх аптечках.

— Ви хочете сказати… — почала вона й зупинилася.

Горло перехопило.

— Я хочу сказати, що хтось систематично давав вашій дитині препарат, який їй протипоказаний. Концентрація невисока, це не разове передозування, це накопичувальний ефект. Регулярний вплив упродовж тривалого періоду.

Віктор сидів нерухомо. Обличчя біле, як стіна за його спиною. Руки лежали на колінах, пальці були зчеплені так, що побіліли кісточки.

— Це неможливо, — сказав він тихо. — Вона не могла.

— Вікторе, я не можу коментувати, хто саме давав дитині цей препарат. Я констатую медичний факт. Сліди лопераміду в організмі п’ятирічної дитини — це не норма. Це підстава для серйозного розгляду.

Ірина Сергіївна поклала перед ними роздруківку аналізів. Цифри, графи, підписи.

Надя взяла аркуш. Руки не тремтіли. Вона пройшла ту точку, де тіло реагує тремтінням. Усередині була порожнеча — гулка, дзвінка, як порожній колодязь.

— Що з ним зараз? — спитала вона.

— Зараз стабільно. Ми його прокапали, призначили ентеросорбенти, будемо спостерігати. Якщо прийом припинити, організм очиститься впродовж кількох днів. Діти відновлюються швидко. Але я зобов’язана повідомити про цей випадок.

— Кому?

— Завідувачеві відділення. Далі — за процедурою. Це не рядова ситуація.

Лікарка вийшла.

Надя й Віктор лишилися в палаті. На той час Артема перевели з оглядової до дитячого відділення, у маленьку палату з двома ліжками, друге з яких було порожнє.

За вікном світало сіре, похмуре ранок. Двір лікарні, мокрі лавки, голі дерева.

Надя стояла біля вікна. Віктор сидів на ліжку, тримав у руках роздруківку аналізів, перечитував, ніби сподівався, що цифри зміняться.

— Подзвони матері, — сказала Надя.

Голос був рівний, без натиску.

— І що я їй скажу?..