Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

— Спитай, що в сиропі. Прямо. Не про полин і корінь аїру. Спитай, чи є там лоперамід.

Віктор підвів голову. Подивився на неї так, як дивляться, стоячи на краю урвища: вниз, у те, чого не хочеться бачити, але неможливо не бачити.

— Надю…

— Подзвони.

Він дістав телефон. Набрав.

Надя чула гудки: довгі, рівномірні. Потім клацання — і голос Галини Петрівни, заспаний, невдоволений.

— Вітеньку? Сьома ранку, що сталося?

— Мамо. Артем у лікарні.

Пауза.

Коротка, але достатня, щоб Надя вловила: перша реакція свекрухи була не переляком. Було щось інше. Секунда тиші, в якій Галина Петрівна не охнула, не скрикнула, а завмерла. Як людина, яка чекала дзвінка, але не знала, коли він пролунає.

— Що з ним? Що сталося?

— Блювання вночі. Тахікардія. Його забрали швидкою. Мамо, в мене запитання. Що в сиропі, який ти йому даєш?

— Вітеньку, я ж казала: полин, аїр…

— Мамо. Токсиколог знайшов у його крові лоперамід. Це аптечний препарат, протидіарейний. Дітям протипоказаний. Він був у сиропі?

Тиша.

Довга, важка.

Надя стояла біля вікна й чула, як на тому кінці дроту щось зрушилося. Не фізично — всередині. Ніби стіна, яку Галина Петрівна будувала роками, дала першу тріщину.

— Мамо?

— Я… Вітеньку, ти не розумієш. Я додавала зовсім трохи. Чверть таблетки розчиняла в сиропі. Це мізерна доза, для дорослого — ніщо.

— Для дорослого. А йому п’ять років.

— Він погано їв. Ти сам бачив: приїжджає до мене, сидить як миша, колупає тарілку. А лоперамід уповільнює кишківник, їжа довше засвоюється, відчуття ситості настає пізніше, і дитина їсть більше. Це елементарна фізіологія. Я хотіла, щоб він набрав вагу. Щоб ви бачили: у бабусі він їсть нормально, а вдома…

Голос Галини Петрівни став високим, швидким. Вона говорила й говорила: пояснювала, обґрунтовувала, посилалася на фармакокінетику, на свій досвід, на те, що доза була мінімальною й зашкодити не могла. Говорила з тією переконаністю, яка буває в людей, що надто довго повторювали собі одне й те саме, поки самі не повірили.

— І якби Надія давала йому вдома щодня, а не тільки в неділю, ефект був би стабільним, без стрибків. Це вона винна, що давала нерегулярно, організм не звикав і щоразу реагував як на перший прийом.

— Мамо, зупинися, — сказав Віктор.

Голос був тихий. Не злий — розгублений.

— Ти давала моєму синові ліки, які йому не можна. Два роки. Без нашого відома. Ти розумієш, що ти зробила?..