Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

— сказала вона замість привітання, нахилившись через скло.

— У лощині знову ті крутяться вже другий тиждень. — Які ті? — спитала Агафія, розглядаючи цінник на солі. Продавчиня змовницьки знизила голос.

— Крильов, Федір Крильов. Тамара витримала театральну паузу, якій міг би позаздрити будь-який провінційний режисер. — Той самий, — додала вона.

Агафія поклала пачку солі на прилавок і знайшла гаманець у бічній кишені. — З ним двоє міських, — вела далі Тамара, уже не стримуючись, — капкани ставлять, на вовків ідуть. У Вітьчиного брата бачили їхню машину на просіці.

Сіру таку, з брудними колесами. — Скільки з мене? — рівно спитала Агафія. Тамара осіклася, назвала суму й простягла решту.

— Ти чого? — спитала вона вже тихіше, дивлячись, як Агафія прибирає гроші. — Нічого, — відповіла Агафія й вийшла.

На вулиці вона зупинилася. Сіра машина з брудними колесами стояла сьогодні вранці біля магазину. Чужі номери й Федір Крильов.

Ім’я було давнє, як скалка під нігтем, і таке ж неприємне. Вона торкнулася пальцем шраму на зап’ястку машинально, як торкаються хворого зуба, перевіряючи: ще болить? І повільно пішла додому.

Увечері вона розтопила піч, дістала зошит у клітинчастій обкладинці й записала, що кінчається: м’ята, чебрець, кора крушини. Вітер надворі штовхав віконницю не сильно, але наполегливо, як хтось, хто хоче нагадати про себе. Вона встала, поправила клямку й зупинилася біля полиці.

Фотографія дивилася повз неї. Молодий чоловік у картатій сорочці дивився кудись праворуч, туди, де нічого не було. Двадцять два роки минуло відтоді.

Вона не знала, чи живий він узагалі. Не знала, де він може бути зараз. Це була та частина життя, про яку вона не говорила вголос ні з Тамарою, ні з Митричем, ні сама з собою, якщо можна було цього уникнути.

Вона пам’ятала день, коли він пішов. Осінь, багнюка на дорозі, його спина в тій самій картатій сорочці. Вона не вийшла за ним, а лише стояла біля вікна й дивилася.

Потім повернулася до своїх справ. У неї завжди були справи по господарству. Вона лягла спати о дев’ятій годині.

То був цілком звичайний вечір. О другій ночі вона прокинулася, але не від звуку. Навпаки, вона прокинулася від його відсутності.

Ліс за вікном замовк так, як він мовчить тільки тоді, коли поруч з’являється щось, що порушує порядок речей. Потім прийшов звук: скрегіт пазурів по дошках ґанку. Раз, потім ще раз.

І ще — терпляче, без злості, як стукають у двері ті, хто знає, що їм відчинять. Агафія накинула теплу куртку, взяла ліхтар і вийшла. Біля хвіртки стояла вовчиця.

Ліве вухо рване — старий слід від капкана зажив криво, шерсть там більше не росла. Три роки тому Агафія витягла її з петлі на краю лощини. Вовчиця це запам’ятала назавжди.

Агафія кинула шматок сала через хвіртку. Вовчиця навіть не подивилася на нього. Вона зробила три кроки в бік лісу, озирнулася й завмерла, дивлячись просто на Агафію жовтими, цілком спокійними очима.

Річ була не в голоді. Це точно був не голод. Агафія постояла біля хвіртки хвилини три, слухаючи, як вітер пробирається під комір куртки.

Потім розвернулася, зайшла в хату й почала взуватися. «Ну, веди», — сказала вона темряві за порогом. Перші слова за кілька годин прозвучали буденно — так говорять, відповідаючи на дзвінок, якого давно чекали, але все одно не були готові.

Вовчиця не озиралася назад. Вона йшла рівно, трохи попереду, не бігла, не підганяла, просто йшла своїм кроком, і Агафії лишалося тільки встигати. Ліхтар жінка тримала низько, майже біля землі.

Промінь вихоплював смугу стежки, коріння, хвою, прим’яту траву й не підіймався вище. Не було потреби світити в темряву, не було потреби позначати себе. Листопадовий ліс стояв голий і прозорий: листя давно обсипалося, і кожен звук ішов далеко між стовбурами, як іде голос у порожній кімнаті.

Перші пів кілометра шляху були знайомими. Тут Агафія ходила щотижня: по чебрець до струмка, по ялівець до сухого пагорба. Стежка була її власною, ходженою, надійною.

Але потім вовчиця звернула ліворуч. Агафія сповільнила крок. Ліворуч — це означало йти в бік гиблої лощини.

Місцеві туди ніколи не ходили. Не те щоб забороняли, просто не ходили, і все — як не ходять по льоду, який виглядає міцним, але чомусь не хочеться його перевіряти. Вона постояла на роздоріжжі, слухаючи, як вітер перебирає сухі гілки над головою.

Вовчиця зупинилася за десять кроків і чекала, терпляче, без докору. У неї був той вигляд, який буває в істот, давно звиклих до того, що люди повільно міркують. Агафія пішла за нею ліворуч.

Метрів за двісті вона побачила першу ознаку. Трава біля старої берези була прим’ята так, як її мнуть ноги, кілька пар, а не одна. Тут стояли, переминалися й курили.

Біля кореня лежали два недопалки, трохи далі — консервна банка, блискуча, без сліду іржі. Агафія нахилилася й понюхала: банка свіжа, дні два, не більше. Справжні мисливці так ніколи не роблять.

Ті, хто знає ліс, не лишають бляшанок біля стежки. І річ не в екологічних міркуваннях, а просто в тому, що вони розуміють: запах чужого заліза відлякує звіра за версту. Це були приїжджі з міста.

Ті самі, хто приїхав по результат, а не по ліс. Агафія випросталася й уважно озирнулася. Між деревами земля була потурбована в кількох місцях, гілки поламані, мох здертий із каміння.

Ходили широко, зовсім не криючись. Або не вміли поводитися тихо, або не вважали це за потрібне. Найімовірніше, було і те, і те.

Капкан вона ледь не пропустила: він лежав розкритий осторонь стежки, прикритий сухою гілкою. Професійний, сталевий, із зазубринами на дужці. Агафія обережно присіла поруч із ним.

На металі виднілися бурі розводи. То була кров. І на землі поруч теж виднілася невелика калюжка, уже потемніла й увібрана в хвою.

Вона була звірина, судячи із запаху. Але трохи осторонь, там, де трава прим’ята сильніше, виявилися ще сліди. Агафія опустилася на одне коліно й піднесла ліхтар ближче.

Там був інший колір. Зовсім інший запах. Рідина майже вбралася в землю, але вона вміла читати такі речі: