Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

— спитав він за кілька секунд, уже осмислено. «Близько години, — відповіла Агафія. — Якщо йти тихим кроком».

Він трохи помовчав, розглядаючи густу темряву між соснами. Потім повернув голову й подивився просто на неї. «Ти це планувала?» — раптом спитав він.

«Дим, болото, все це?» Агафія підібрала з землі свою сумку, яку впустила, коли тягла його на берег. Тільки тепер помітила втрату й повісила ремінь на плече. «Ні», — коротко сказала вона.

Він знову поринув у мовчання. Десь далеко за болотом пролунав дивний звук: не людські голоси, а щось зовсім інше. Низьке, протяжне, моторошне й багатоголосе.

Агафія й Павло одночасно підвели голови вгору. Вони йшли повільно: не тому, що вибрали такий темп, а тому, що іншого просто не було. Павло сильно шкутильгав, переносячи вагу на здорову ногу.

Агафія йшла поруч, трохи попереду, міцно тримаючи його під руку. Він не відмовився від допомоги. Просто взяв її за лікоть, як беруть те, що пропонують без слів, мовчки, без зайвих коментарів.

Вовчиця рухалася трохи попереду, майже зовсім нечутно. Вовченя за пазухою в Павла притихло: зігрілося, заспокоїлося чи просто втомилося боятися. Ліс довкола був темний і тихий, листопадовий, цілком голий.

Кроки по хвої звучали приглушено, як кроки в чужій квартирі, де не хочеш нікого будити. Перші десять хвилин вони не говорили одне одному нічого. Агафія думала не зв’язно, не словами, а якось інакше: тим способом, яким думають, коли надто багато всього навалюється відразу.

Двадцять два довгі роки. І ось він тут. Шкутильгає поруч із нею.

Від нього пахне хвоєю, свіжою кров’ю і ще чимось своїм, до болю знайомим, тим самим. Вона зовсім не знала, що відчуває. І це, як не дивно, було чесніше, ніж якби вона точно знала.

«Ти за мною тоді не прийшла», — раптом сказав Павло. Сказав не до неї, а в темряву між деревами. Це не був докір, просто давній факт, який він вимовив уголос, бо ніс його в собі надто давно.

Агафія не відповіла йому відразу. Вона просто йшла й дивилася під ноги. «Чому не шукала?» — спитав він трохи згодом, тепер уже звертаючись до неї.

Вона пройшла ще кілька кроків, перш ніж відповісти. У кронах над головою пройшов вітер, видавши сухий шелест, ніби хтось перегортав сторінки. «Боялася», — сказала вона нарешті.

«Чого саме?» Він покосився на неї збоку. «Що ти не захочеш мене бачити», — відповіла вона рівно, дивлячись тільки вперед.

Він не відповів на це відразу. Ішов, тяжко дихав. Потім сказав: «Я й сам не знав, чи хочу».

«А зараз?» — спитала вона й сама не зрозуміла, навіщо взагалі це спитала. Слово вийшло зовсім саме. Павло хмикнув, коротко, з тією усмішкою, яка з’являється, коли щось водночас і не веселе, і трохи смішне.

«Зараз ти мені ногу зашила, — сказав він. — Складно після такого сказати ні». Агафія напружено дивилася вперед.

Вона не всміхнулася, але щось усередині неї зрушилося, зовсім трохи. Як зсувається засув, якого давно не чіпали: туго, з великим зусиллям, але все-таки зсунувся. Мовчали ще трохи.

Потім Агафія заговорила, нелегко, ніби кожне слово доводилося виймати окремо. «Я повірила йому тоді». Вона не уточнила, кому саме, у цьому не було потреби.

«Не тобі повірила». «Знаю, — сказав Павло без жодної злості. — Чому саме йому?»

«Чому я повірила йому?» Павло помовчав, переступив через корінь і болісно скривився. «Він умів складно говорити, — сказав він нарешті. — Завжди вмів: красиво, впевнено».

«І ти слухала». «А ти не вмів», — сказала Агафія. «Ні, — погодився він. — Не вмів».

«Я була не права, — сказала вона раптом, різко, майже сердито, ніби злилася на саму себе. — Мати має вірити своєму синові. Не чужій людині, а синові».

Павло нічого не відповів. Вони йшли далі. Сосни обабіч стояли прямі й темні, як мовчазні свідки, яких ніхто не просив бути присутніми, але які все одно були тут.

«Ти знав, що він бродить у цих місцях?» — спитала вона за кілька кроків. «Ні, — Павло похитав головою. — Вийшло зовсім випадково».

«Побачив його на просіці, і він мені відразу не сподобався». «Нікому він тут не подобається, — сказала Агафія. — І ніколи нікому не подобався».

Це прозвучало твердо, як зачинені двері. Не голосно, просто остаточно зачинені. Вовченя заворушилося за пазухою й подало голос: тихо, наполегливо, з тією інтонацією, яка зрозуміла без перекладу будь-якою мовою.

Ця інтонація говорила: «хочу їсти», «хочу до мами», «хочу негайно». Павло зупинився й дістав його обережно двома руками. При слабкому місячному світлі вовченя здавалося зовсім маленьким.

То був рудуватий клубочок із перев’язаною лапою, який дивився на світ темними круглими очима й виразно вважав те, що відбувається, найвищою несправедливістю. «Йому потрібна мати», — сказав Павло, дивлячись на звіра. «Вона йде поруч», — відповіла Агафія.

Вовчиця підійшла без жодного запрошення, просто опинилася поруч. Ткнулася вологим носом у вовченя, лизнула його раз, удруге. Вовченя вчепилося в її шию зубами з тією щенячою ніжністю, з якою щойно народжені істоти чіпляються за все тепле й живе.

Павло передав його матері обережно, як передають щось дуже крихке. Вовчиця взяла дитинча м’яко, без зайвої метушні. Пішла далі, несучи його в зубах, і вовченя нарешті радісно замовкло.

Вони рушили слідом за нею. Тиша після його скиглення була іншою: не порожньою, а повною, як буває, коли щось стало на своє законне місце. За якийсь час Павло знову почав говорити.

Не тому, що його про щось спитали, а тому, що мовчання стало таким, у якому можна спокійно говорити. Розповідав про північ, коротко, без зайвих подробиць. Згадував бригади, промисел, руки, які вміють усе, що треба вміти в місцях, де до найближчого міста двісті кілометрів.

Одне робоче місце, потім інше. Коли дуже набридало, йшов далі. — Ти не втомився від цього?