Сюрприз, який записала прихована камера в моїй вітальні
— Ми ще не визначилися з датою, — трохи ніяковіючи, відповіла сестра. — Усе залежатиме від того, коли ти зможеш дати нам гроші.
— Ви вже порахували, у скільки обійдеться весілля?
— Звісно! — з готовністю випалила Світа. — Близько трьох мільйонів.
— Оце так розмах! — вразилася Альбіна. — Ну гаразд, востаннє виручу тебе. Якщо я правильно розумію, я маю заплатити півтора мільйона і півтора — сторона нареченого.
— Ні, Альбіночко, не так, — заперечила Світа. — У мого нареченого поки що немає всієї суми на руках. Буде пізніше. Тому ти заплатиш за все, а потім він тобі половину компенсує.
— Ну, знаєш… — Альбіна з обуренням схопилася з місця. — Спершу подивлюся на твоє диво-юдо. Чекаю вас обох у себе в неділю.
Такої нахабності Аля не чекала від сестри. Мало того, що сама сидить у неї на шиї, так ще й родину нареченого посадила. Намір Альбіни перестати бути бездонним гаманцем для молодшої сестри став іще сильнішим.
Весілля — це останнє, на що витратить Альбіна зароблені гроші. Увечері цього дня Альбіна сама зателефонувала мамі й сказала, що їм усім треба зібратися в неділю й обговорити майбутнє весілля. Антоніна Петрівна охоче прийняла запрошення доньки.
А Альбіна подумала. Вона так часто раніше запрошувала маму до себе в гості. І коли вчилася в інституті, і коли починала свій бізнес.
Але мати завжди казала, що їй ніколи. Вона бувала тут тільки тоді, коли батько лежав у лікарні. Але якщо кликала до себе Світочка, то мама мчала на перший поклик.
А Світа завжди згадувала про маму, коли потрібні були гроші. Мамина улюблениця знала, що Альбіна щомісяця надсилає матері гроші, і та складає їх на книжку. От Світа й натякала матері, що непогано було б підкинути їй трохи грошенят.
Думати про це було неприємно й образливо. Одне тішило Альбіну. Скоро цьому настане край.
Скоро вона оголосить родичам, що більше не розкидатиметься грошима, які Світа спускає на салони краси й розваги. А ближче до полудня наступного дня в Андрія з’явилися перші новини, які можна було озвучити Альбіні. Він зателефонував і сказав, що зараз під’їде до її офісу.
Приїхавши, Андрій витяг свій смартфон, показав фото.
— Ти цю людину знаєш? — спитав він у жінки.
— Ні, — твердо відповіла Альбіна. — А хто це?
— А якщо так? — Андрій узяв зі столу аркуш паперу й прикрив ним нижню частину обличчя на фото.
Альбіна рішуче сказала:
