Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Справу не передали до поліції. Наїлю звільнили за крадіжку й внесли цю причину до кадрового запису. Їй ще й веліли подякувати, що не завели справу. У селі її відразу почали називати злодійкою. Вона поїхала й вісім років мила лежачих хворих, не маючи змоги змінити роботу.

— Більше до мене не приїжджайте, — сказала вона, коли чай охолов. — У мене діти. Із цим записом я насилу зачепилася за це місце.

Домна Прокопівна заговорила вперше за всю зустріч. Вона не стала вмовляти Наїлю. Лише сказала, що колись на місці Мар’яни опиниться інша дівчина. Вона може не витримати. І от тоді Наїлі доведеться жити не тільки з тим, що сталося з нею, а й із тим, що вона знала й промовчала.

— У мене діти, — знову сказала Наїля.

— У неї теж буде дитина, — відповіла стара.

Вони поїхали без обіцянки й без підпису. На зворотному шляху майже ніхто не говорив. І лише коли місто лишилося далеко позаду, Зоя Пантеліївна сказала, що доведеться обійтися без цієї свідки. Заяву подасть одна Мар’яна. Додасть два висновки й виписку з історії хвороби чоловіка. Цього вистачить, щоб почати перевірку, але не вистачить, щоб довести її до кінця.

— Потрібен папір, який не можна буде пояснити чутками, — сказала вона. — Щось таке, що ляже й не зрушиться.

Домна Прокопівна заворушилася на задньому сидінні.

— А ти в Мар’янин рюкзак дивилася? Тека там лежить.

Адвоката знайшли в обласному центрі. Вадимові Черемниху було близько сорока п’яти років. Він займався господарськими й земельними спорами, а кримінальні справи брав рідко. Два висновки й медичні дати він прочитав швидко й промовив майже те саме, що казала Зоя Пантеліївна: це привід почати перевірку, але не доказ.

— Ви розумієте, проти кого хочете йти? — спитав він.

— Розуміємо, — відповіла Мезенцева.

Останньою на стіл лягла сіра тека. Черемних присунув її до себе й спершу читав мовчки. Потім почав робити позначки на аркуші. Через сорок хвилин попросив зачекати, вийшов і повернувся з чашкою кави. Обличчя в нього стало іншим.

— Сідайте зручніше. Зараз я поясню, що ви принесли.

Він намалював схему часток кінного заводу. Найбільша частина належала Аркадію Віталійовичу, окремі частки були записані на Регину Львівну й якогось Пшеничного, який, судячи з паперів, залежав від Стужева й був номінальним власником. Микити серед учасників не було. Зате рівно чверть підприємства належала Мар’яні.

— Мені сказали, що це формальність, — промовила Мар’яна.

— Для нього — так. Для закону — ні. Велике господарство могли поділити між залежними людьми заради пільгового режиму чи інших вигод. Що саме він робив, покаже перевірка. Але тут важливе інше: ваш свекор роздав частки тим, про кого був певен, що вони ніколи не заперечать. Дружина мовчатиме, бо вона дружина. Пшеничний — бо отримує від нього гроші. І ви.

— Чому я?

— Бо ваш свекор міркував про вас так: сирота з ветхого дому отримала чверть великого господарства. Вона не відмовиться від такого подарунка й належатиме дарувальникові. Це був дорогий нашийник.

Домна Прокопівна всміхнулася. Черемних глянув на неї й продовжив:

— Але ваш свекор не врахував одного. Частку він оформив до весілля. Це ваше особисте майно, а не спільне з чоловіком. Розлучення нічого не змінить. Він може вигнати вас із дому, посварити з чоловіком, оббрехати на все село. Але вивести вас зі складу власників без вашого підпису не може. А ви його не дасте…