Точка неповернення: несподіваний фінал однієї рятувальної операції в глушині!

Агафія з’явилася з кухні з двома горнятками, поставила одне перед Мар’єю, і від нього відразу пішла пара, трав’яна, трохи гіркувата. Потім принесла хліб, нарізаний грубо, і банку з варенням, темно-червоним, майже чорним. — Малина торішня, — повідомила Агафія, відкриваючи банку.

— Цього року ще не варила. Але та ще добра. Вона говорила в простір, не дивлячись на Мар’ю, про те, що літо було дощове, і малини вродило менше, ніж звичайно, і що річка цього року піднялася вище, ніж торік.

Голос у неї був рівний, без тієї особливої інтонації, з якою дорослі зазвичай розмовляють із дітьми, яких жаліють. Мар’я дивилася на варення. Потім узяла хліб і почала їсти, швидко, без слів, тримаючи шматок обома руками.

Вона не мастила варення ложкою, а макала хліб просто в банку, і Агафія зробила вигляд, що не помітила. Десь у глибині дому тихо цокав годинник. Варення було солодке.

Не нудотне, як те повидло, яке давали в дитбудинку щонеділі в крихітних пластикових стаканчиках, а по-справжньому солодке, з кислинкою, ніби в ньому ще залишалося літо. Мар’я зупинилася на секунду. Вона згадала той день — не хотіла, але згадала.

Клавдія Бобрівна стояла посеред їдальні, і голос у неї був такий, що діти за сусідніми столами перестали жувати. Мар’я розбила чашку, ненароком, просто зачепила ліктем, і Клавдія Бобрівна дивилася на неї згори вниз і казала: «Ти нічия, розумієш? Нічия».

«Нікому до тебе немає діла, і нема чого вдавати, що є». Мар’я тоді не заплакала. Вона прибрала скалки й пішла на урок.

Зараз вона дивилася на банку з варенням і думала, що за все добре рано чи пізно доводиться платити. Це був закон, який вона засвоїла надійніше за таблицю множення. Спершу дають, потім забирають і кажуть, що ти сама винна.

— Документи в тебе є з собою? — спитала Агафія, не підводячи погляду від свого горнятка. — У дитбудинку, — сказала Мар’я. — Зрозуміло, — кивнула Агафія.

— Втекла сьогодні?