Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Він спустився до могили, відчуваючи, як під чобітьми розповзається розмоклий ґрунт. У повітрі змішалися запахи сирої глини, хвої та солодкуватої важкості похоронних вінків. На хресті теліпалася материнська хустка — та сама, яку Ганна Петрівна носила ранньою весною. Леся, його дружина, зняла її зі спинки ліжка й перед виносом прив’язала до перекладини. Тоді він хотів зупинити її, сказати, що не треба, що зайве, та слова застрягли. Тепер хустка смикалася на вітрі так, ніби невидима рука торкала її за ріжок.

Вовчиця стояла збоку, майже біля осілої кромки горба. Ліве вухо в неї було наддерте, над оком білів короткий шрам, а на передній лапі тягнулася вузька смуга старого рубця. Данило відзначив ці деталі машинально, ще не розуміючи, чому вони так чіпляють пам’ять.

— Іди, — сказав він уже тихіше й кинув у звіра грудку сирої землі.

Вовчиця метнулася, але не пішла. Відбігла до сусідньої огорожі, зупинилася, обернулася й завмерла, важко дихаючи. Дивилася вона й далі не на людину, а на могильний край.

Данило присів і навів ліхтар туди, де вона рила. Верхній шар був розкиданий по траві. Під ним темніла волога земля. Між корінням модрини тонкою лінією тягнулася вузька тріщина. Спершу він вирішив, що горб просто просів після дощу, та варто було нахилитися нижче, як йому примарилося: зі щілини тягнуло слабким теплом, ледь помітним серед нічної сирості.

Він завмер, потім зло видихнув і притис долоню до землі. Нічого. Лише холодна мокра глина. Данило вже збирався підвестися, коли почув не голос і навіть не звук, а слабке глухе торкання — ніби глибоко під землею нігтем подряпали дерево. Раз. Потім знову настала тиша.

Він повільно підвів голову. Вовчиця стояла всього за три кроки й дивилася просто на нього. У цю мить лють відступила, лишивши по собі липке, неприємне відчуття. Данило знав ліс. Знав, як поводиться голодний звір, як тримається поранений, як кидається вовчиця, якщо поруч виводок. Але тут не було нічого знайомого. Перед ним стояла змучена істота, яка три ночі приходила до людської могили, копала одну точку, слухала землю й не йшла ні від крику, ні від світла.

Він устромив лопату в бік горба. Гаразд. Хай буде так.

Перші пласти піддавалися важко. Земля просочилася дощем, липла до заліза, падала назад грудками. Нижче починалися злежані шари, і кожен удар віддавав у плече тупим болем. Данило намагався брати лише збоку, не чіпати середину. Та все одно всередині неприємно зводило живіт. Це була могила матері. Що б не виявилося під краєм, він сам стояв тут уночі з лопатою й рив біля неї.

Вовчиця не йшла. Вона рухалася півколом: то наближалася, то відкотювалася назад — без гарчання, з низько опущеною головою. Іноді вона підкидала морду й видавала короткий хрипкий звук, не схожий на виття. Радше на стриманий, зірваний стогін.

Данило відкидав глину доти, доки лопата раптом не провалилася надто легко. Під залізом зник опір, край ями хруснув і осів усередину. Сира земля сповзла вниз, відкривши темну порожнечу між корінням. З неї пахнуло затхлим теплом. Данило ледве встиг відскочити, перш ніж ще один шматок укосу поповз слідом.

Із темряви долинуло тонке, майже зірване скавчання.

Він вилаявся пошепки, сів навпочіпки й посвітив усередину. Спершу в промені блиснула тільки мокра глина. Потім ворухнувся крихітний сірий клубочок. Живий. Вовченя лежало боком у вузькій ніші, притиснуте корінням і осипаною землею. Передні лапки дрібно тремтіли, мутні очі були розплющені, вся мордочка заліплена багнюкою. Маленька паща розтулялася без звуку, ніби сил на писк уже не лишилося.

Данило кілька секунд дивився на нього, не вірячи власним очам. Потім повільно обернувся до вовчиці. Вона вже не ходила колами. Стояла біля самого краю провалу, і від напруги в неї тремтів бік. Тоді він зрозумів: увесь цей час вона рила не до покійниці…