Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

На третій вечір Данило приніс до схилу мішок сухого сіна. Лишив його осторонь від лежанки, щоб людський запах не ліг просто на укриття, й одразу пішов. Удома він відкрив материн шкафчик уже без колишньої злості й без тієї гіркоти, що перші дні пекла руки. Повільно перебрав пляшечки, бинти, ножиці, ганчірки, мішечки з травами. Усе це здавалося тепер не дивацтвами старої жінки, а частиною її мовчазного, впертого способу жити поруч із тими, кому боляче.

На самому дні, під клаптем старої ковдри, лежала іржава петля з дроту — та сама, колись знята з вовчої лапи. Данило взяв її двома пальцями й виніс надвір. Біля дровітні стояло відро з дощовою водою. Він довго дивився на криву залізяку, потім розтиснув руку. Петля пішла на дно майже без звуку, і по темній воді повільно розійшлися кола…