Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Коли стемніло, Данило знову піднявся на кладовище. Новий горб уже трохи осів, як і належить свіжій землі. Хрест стояв рівно. Хустка на ньому тихо ворушилася від слабкого вітру. За модриною темніло засипане місце, де ще недавно зяяв осип і куди три ночі поспіль приходила вовчиця.

Данило поставив біля хреста маленький бляшаний ліхтар, запалив усередині свічку й відступив на крок. Жодних красивих слів він не знайшов. Та вони, мабуть, і не були потрібні. Він просто постояв поруч, поки вогник рівно тремтів за каламутним склом, потім підняв лопату на плече й пішов до хвіртки.

Біля самого виходу його зупинив тихий шурхіт із боку лісу. Данило обернувся.

На межі між чорними стовбурами майнула сіра тінь. Вовчиця не вийшла на відкрите місце й не наблизилася. Вона лише зупинилася на мить. Біля її ніг щось ледь помітно ворухнулося — маленьке, низьке, ще невпевнене.

Потім обидві тіні ковзнули в темряву й зникли.

Данило дивився їм услід, доки ліс знову не став нерухомою стіною. Потім перехопив лопату зручніше, зачинив за собою кладовищенську хвіртку й пішов додому не через селище, а старою стежкою вздовж лісу. Тією самою, якою ходив завжди.