Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Данило не рушив. У цьому погляді не було нічого людського, і все ж він відчував у ньому не загрозу. Радше те важке безмовне знання, яке приходить після похорону, коли слова вже нічого не можуть виправити, а найважливіше лишається між живими й мертвими невисловленим.

Він підійшов до хреста й поправив мокру, перекручену хустку. Потім узяв лопату й заходився засипати стару яму біля модрини остаточно: підкидав глину, утрамбовував чоботом, підрівнював кромку, щоб дощ більше не виїдав укосу. Працював довго й мовчки. Коли випростався й глянув у бік лісу, вовчиці вже не було.

Наступні два дні селище гуло. Одні крутили пальцем біля скроні й шепотіли, що Данило після похорону зовсім здав. Інші визнавали, що якби не він, могилу надвечір і справді могло стягти в яр. Тарас брав провину на себе й грубо обривав кожного, хто починав говорити про лихі знаки. Панасович то мовчав, то знову переказував те, що сталося, але вже без колишньої певності, ніби зрозумів не все й від того боявся власних слів.

Леся нічого зайвого не розпитувала. Лише двічі перепрала його куртку, бо запах сирої землі в’ївся так глибоко, що не відходив ні від мила, ні від гарячої води. Сам Данило майже не сидів удома. Перевіряв укіс, тягав каміння, зміцнював край, забивав кілки й щоразу затримував погляд на лісовому спуску.

Одного разу надвечір він усе ж спустився до поваленої сосни. Під корінням було тихо. Данило постояв, не наближаючись. Уже збирався йти, коли з темряви долинув короткий слабкий писк. Живий. Упертий. У нього здригнулися губи, і усмішка вийшла кривою, болісною, але справжньою…