Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Він засунув ліхтар під пахву, опустився на коліно й почав розбирати землю руками. Лопату в таку тісноту вже не можна було пускати: один хибний рух міг переламати малому шию. Коріння дряпало пальці, холодна жижа набивалася під нігті, десь на кісточках луснула шкіра, та Данило майже не відчував болю. Він протиснув долоню глибше, намацав під мокрою шерстю тепле, ледь тремтяче тільце й став витягати його назовні повільно, як витягають із води тонучий край тканини.

Вовченя виявилося легшим, ніж Данило сподівався. Майже невагоме, все в багнюці, з судомним диханням. На долоні воно тільки здригалося й жалібно пищало.

Вовчиця зробила крок уперед.

Данило завмер. Серце вдарило так різко, ніби в грудях грюкнули двері. Він розумів: до звіра — відстань одного стрибка. У нього в руках її дитинча. Будь-яка мати в лісі в таку мить рвонула б без попередження.

Та вовчиця не кинулася. Вона притисла вуха, важко видихнула й ще нижче опустила голову.

Данило повільно зняв із плечей брезентовий дощовик, розстелив його на траві й поклав вовченя зверху.

— Бери, — сказав він, сам не впізнавши свого голосу.

Вовчиця підійшла зовсім близько. Тепер він бачив засохлу багнюку на її морді, білий шрам над оком, гострі мокрі вуса. Вона взяла малого за загривок так обережно, ніби тримала не зубами, а губами. Потім зупинилася, глянула на осипаний бік могили, подивилася на нього — і тільки після цього зникла між хрестами й кущами так безшумно, ніби її вирізали з темряви.

Данило ще довго сидів на мокрій землі. У вухах гуділа кров. Над кладовищем тягнувся вологий вітер, десь у лісі сухо вдарила гілка, хустка на хресті ляснула раз, потім удруге. Нарешті він підвівся, підійшов до провалу й знову посвітив усередину.

Порожнина тягнулася далі — під край горба й до лісового укосу. У промені ліхтаря виднілися сплутані корені, пухка чорна земля та вузький старий хід. Борсуковий, лисячий, чийсь іще — тепер уже не розібрати. Коли копали могилу, склепіння, мабуть, підломили зверху, і одне вовченя опинилося затиснутим у землі. Можливо, вовчиця переносила виводок, але не всіх устигла витягти. Можливо, хід просів пізніше. Данило не знав. Він тільки розумів, що звір три ночі чув з-під землі живий голос і повертався знову.

Він засипав край обережно, вже без колишньої люті. Не закривав прохід наглухо, а лише зміцнював осип, щоб до ранку дощ не розмив могилу ще дужче. Кожна грудка глини лягала інакше: не як помста, не як захист від звіра, а як спроба втримати те, що й так ледве трималося.

Додому Данило прийшов, коли небо почало сіріти. Леся спала й не почула, як він увійшов. Він сів на табурет біля холодної печі, подивився на свої забруднені руки — і раптом із болісною ясністю згадав матір. Не ту, що лежала останні дні тиха, схудла, ніби вже наполовину пішла. Не ту, яку він бачив у труні. Іншу — міцну, вперту, мовчазну.

Пригадалося, як років десять тому вона принесла в хлів величезного дикого птаха з перебитим крилом і три доби годувала його з ложки. Як сперечалася з сусідами через підраненого пса, якого хотіли прогнати. Як узимку лишала за господарською прибудовою м’ясні обрізки й робила вигляд, що це для лисиць, хоч ніхто їй не вірив.

І ще сплив кінець лютого. Данило тоді зайшов до неї без стуку й почув із комори низьке глухе гарчання, від якого в нього миттю похолола спина. Він розчахнув двері й побачив у кутку молоду сіру вовчицю: худу, брудну, із залізною петлею, що врізалася в лапу. Ганна Петрівна сиділа поруч на табуреті, обмотавши руку товстим ватником, і говорила звірові тихо, рівно, ніби перед нею був не вовк, а налякана людина.

Данило тоді зірвався. Кричав, що вона втратила розум, що звір кинеться, що її знайдуть роздертою просто в хаті. Мати навіть не обернулася. Лише наказала зачинити двері й сказала, що ця тварина вже добре знає, як люди вміють завдавати болю.

Наступного дня вовчиці в коморі не було. На підлозі лишилися криваві ганчірки й іржавий шматок дроту. Данило давно поховав цей спогад десь на дні пам’яті, а тепер він піднявся так різко, що він заплющив очі. Наддерте вухо. Шрам над оком. Старий слід на лапі. Нічна вовчиця була тією самою…