Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Нагору він вибрався весь у глині. На кладовищі стало темніше, ніж раніше: лампа майже згасла, але ліхтар ще тримав промінь. Данило відтиснув воду з рукавів і знову взявся до роботи. Тепер без злості, без метань, без внутрішнього крику. Просто робив те, що мусило бути зроблено.

Він розширив бічну яму, зняв зайву землю з боку порожнини, поставив дошки щільніше, підпер край труни так, щоб її більше не тягнуло вниз. Потім спустився до всюдихода, завів мотор і тричі коротко посигналив. У селищі цей сигнал знали: просто так уночі його ніхто не подавав.

За пів години прийшли Тарас і Панасович. Обоє мокрі, злі, сонні, ще не розуміли, навіщо їх висмикнули серед ночі. Данило мовчки показав їм провал.

Спершу ніхто не сказав ані слова. Потім Тарас важко опустився просто на мокру огорожу й глухо видихнув:

— От же старий дурень.

Панасович перехрестився й відвернувся.

До світанку вони працювали втрьох майже без розмов. Зняли землю з боку старої порожнини, звільнили просілий край і перенесли труну на щільніше місце, трохи ближче до середини кладовища, де ґрунт не підмивало. Робили все повільно, обережно, без метушні, ніби кожен зайвий різкий рух міг образити не мертву, а живих.

Данило не думав про те, що скажуть потім. Не відчував сорому, не боявся пересудів. Усі ці голоси лишилися за межею ночі. Тут були тільки мокрі дошки, важка земля, натруджені руки, втомлене дихання трьох чоловіків і ясна певність: інакше не можна.

Коли новий горб ліг рівно, схід уже почав світліти. Тарас глибше вбив хрест, випростав його, помовчав і зняв шапку. Панасович витер обличчя рукавом.

— Людям що казатимемо?

Данило подивився на свіжу землю, на засипаний старий осип біля модрини, на темну кромку яру за деревами.

— Правду.

— Не кожен повірить.

— Мені байдуже.

Вони пішли, лишивши його самого. Данило ще довго стояв біля нового горба. Дощ майже стих, з гілок падали рідкі краплі. Ліс за кладовищем поволі відділявся від темряви: спершу суцільна стіна, потім окремі стовбури, кущі, провали між ялинами.

І там, між двома молодими деревцями, він побачив вовчицю. Вона стояла нерухомо, без дитинчат. Отже, лишила їх унизу, під корінням, і знову піднялася сюди — вже не рити, не кликати, не вимагати. Просто стояла й дивилася…