Три роки я безплатно доглядала свекруху, аж поки один докір чоловіка не відкрив мені правду про нашу сім’ю

Богдан важко зітхнув. Він утомився після роботи. Хотів повечеряти. І лягти на диван.

Натомість довелося заїжджати в супермаркет, шукати там філе індички й кабачки, а потім тягтися в заторах до матері. Лідія Степанівна зустріла його з підібганими губами.

— Дружина в тебе, Богдане, зовсім безвідповідальна. Кинути хвору людину напризволяще.

Богдан промовчав. Він пройшов на кухню, дістав м’ясорубку. Збирав він її хвилин 20. Деталі не підходили. Ніж падав.

Коли фарш був готовий, він зрозумів, що не знає, як вмикається пароварка. Довелося смажити на сковороді.

— Воно ж жирне! — бідкалася з коридору мати. — І пересушене. Марина робила м’які, з кабачком. І чому ти підлогу не помив? Богдане, мені дихати нічим.

Опівночі, коли Богдан повернувся додому, він почувався так, ніби розвантажив вагон вугілля. Наступного дня почалося справжнє пекло.

Уранці йому довелося дзвонити начальникові й відпрошуватися до обіду. Начальник, м’яко кажучи, був не в захваті. У поліклініці пахло хлоркою й старістю.

Богдан сидів на жорсткій банкетці поруч із матір’ю. Черга не рухалася. Якась жінка влаштувала скандал через талони.

Лідія Степанівна тут-таки встряла в суперечку. У неї підскочив тиск.

— Богдане, сходи в аптечний кіоск. Купи каптоприл, — командувала мати. — Богдане, спитай у медсестри, коли наша черга. Богдане, від вікна тягне, пересядь мене.

Він просидів там дві з половиною години. На роботу він запізнився, отримав догану й позбавлення частини премії. Увечері він повернувся у свою порожню квартиру.

На столі, як і раніше, лежав прейскурант, залишений Мариною. Богдан зім’яв його й жбурнув у куток.

— Нічого, перебіситься, — зло пробурмотів він у порожнечу…👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇