Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

Тоненьке, модне, але зовсім не тепле пальтечко не рятувало від шквального вітру. Осінні замшеві туфлі явно промокли наскрізь. Вона переминалася з ноги на ногу під вузьким козирком охорони, нервово й зло позираючи на екран телефона.

Тарас, вочевидь, сьогодні сильно затримувався. Або в нього раптом з’явилися власні принципи щодо вечірніх поїздок у п’ятничних заторах. Побачивши машину Оксани, що повільно виїжджала з парковки, Олеся стрепенулася.

На її посинілому від холоду обличчі промайнула ціла гама складних почуттів — від пекучої ніяковості й сорому до несміливої, відчайдушної надії. Вона навіть зробила пів кроку назустріч світлу фар, інстинктивно трохи піднявши руку в безмовному жалюгідному жесті прохання.

Оксана пригальмувала біля воріт, щоб пропустити величезну вантажівку, яка виїжджала з прилеглої території. Їхні очі зустрілися крізь мокре лобове скло, по якому ритмічно ходили двірники. Олеся тихо шморгнула почервонілим носом і міцніше притиснула шкіряну сумку до грудей, тремтячи всім тілом.

У якусь коротку мить стара, звична Оксана, та сама зручна дівчинка, що всіх завжди зрозуміє, увійде в становище й усе пробачить, жалібно прошепотіла десь глибоко всередині: «Ну, подивися, як їй холодно. Вона ж застудиться. Тобі ж неважко, ти ж на машині».

Але тієї ж миті, перекриваючи цей слабкий голос, у пам’яті чітко, ніби записані на плівку, спливли холодна, розважлива фраза «Тобі куди зручніше буде за бензин скинути?» і контрольний постріл: «Невже наша дружба не варта 150?» Оксана перевела погляд просто перед собою, м’яко, але впевнено натиснула на педаль газу, і машина плавно рушила з місця, набираючи швидкість. У дзеркалі заднього виду вона встигла помітити, як Олеся безсило опустила руку і якось одразу зсутулилася, зіщулилася, стаючи зовсім маленькою, непомітною й сірою на тлі великого, байдужого, холодного міста…