Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

Оксана додала гучності на магнітолі. З динаміків полилася якась стара, ритмічна й неймовірно добра мелодія. Вона їхала додому, і шлях, який раніше завжди здавався їй виснажливим через безкінечну потребу заїжджати в чужий район і слухати чужі скарги, тепер промайнув легко й непомітно.

Минуло два тижні. За цей час Олеся кілька разів незграбно намагалася почати розмову в офісній їдальні, підходила з якимись надуманими дрібними робочими питаннями, стріляючи винуватими очима. Але Оксана відповідала незмінно ввічливо, підкреслено сухо, професійно й виключно по суті.

Дружба померла, розбившись об 150. І реанімувати цей смердючий труп Оксана не збиралася за жодних обставин. Одного морозного ранку, коли Оксана, уже вдягнена, стояла в передпокої й збиралася виходити з дому, її телефон дзенькнув.

Прийшло довге повідомлення в месенджері від Олесі.

«Оксано, привіт. Слухай, тут така справа.

Тарас поїхав у відрядження на цілий тиждень. Свою машину забрав із собою.

Я тут спробувала ці дні їздити автобусом.

Це просто якийсь суцільний жах. Тридцять хвилин стою на зупинці на вітрі, потім їду в страшенній тисняві, як оселедець у бочці. Я вся застудилася, кашляю, сил немає.

Може, ми вже якось забудемо ці старі дурні образи? Дитячий садок же. Я навіть готова чесно платити тобі за бензин щодня. Раз це для тебе тоді виявилося таким принципово важливим.

Скільки там виходить? Сто п’ятдесят? Давай я тобі просто зараз за весь тиждень наперед на картку скину, га? Заїдеш по мене?»

Оксана двічі перечитала це повідомлення, стоячи біля дзеркала й поправляючи об’ємний вовняний шарф. Вона дивилася на своє відображення й щиро всміхалася — спокійно, без краплі злорадства, без образи, просто з ясним кришталевим усвідомленням власної правоти.

Вона неспішно набрала відповідь…